Влада Клімова - Козацька балада

– Бабуню, прошу тебе, мамку бережи! Вона у нас якась квола останнім часом стала, – пригорнулася Соломійка до своєї мужньої бабусі Оксани та була геть не схожа на ту вреднючу дівчину, що не так давно з усіма сперечалася.

– Слухаюся, пані Холод! – звично приклала руку до сивої голови військова медикиня. – А ти, малеча, пильнуй за собою та пиши, як буде змога. Дурниць не роби й не сумуй. Все буде добре!

Далі вона, не криючись, тричі перехрестила Соломійку та легенько підсадила на сходи потяга. Тихо пригорнула до себе названу доньку й підморгнула так, наче їй самій двадцять п'ять років. Яка, на диво, достойна жінка була послана Богом підтримувати на світі рід Грицаїв!

А вагон поступово набирав швидкість та скоро місто закінчилося, а за ним і приміські садиби. За вікном потяга пропливали зелені поля, що змінювалися золотом пшениці й тільки небо вже припинило плакати та знову стало по-літньому блакитним і ясним.

Розділ 37. Кордон

Спали чи не спали дівчата на полицях потяга та вранішні крики веселої провідниці підняли їх десь з першими променями сонця. Вони швиденько зібрали білизну і всілися роздивлятись: куди потрапили? Але за вікном поки нічого не змінилося.

Та ось потяг викинув їх на інший перон і тоді Соломійка вперше побачила Брест. Звісно ніякої фортеці, про героїчний захист котрої так багато написано, в полі зору не спостерігалося. Навпаки, так само як і вдома, по перону бігали люди у своїх справах. Мандрівниці зайшли до вокзалу і відшукали в куточку два вільних місця.

Щось поїли з припасів, які приготували їм дбайливі мами та бабусі, попили сітра, знайшли дівчачу кімнату. Але до вечірнього потяга була купа часу й бентежливі думки «Що буде далі?» не давали спокою.

Якось вже дотягнули до вечора й не помилилися, адже стало геть як цікаво! Всіх, хто зібрався перетнути кордон запросили до окремої зали. Там, на довгих металевих столах, наділені особливою владою військові безсоромно повисипали речі як у хлопців, так і в дівчат. Перетрусили навіть дуже особисте. Це нагадувало обшук, хоча раніше Соломійці ніколи не довелося бачити того принизливого дійства.

Ще потрібно було пройти через звичайні вертушки, такі як в НДІ. Тільки між ними стояли скляні будки, а всередині прикордонники, що прискіпливо роздивлялися подорожніх та їх паспорти. Нічого особливого, хоч вперше перетинаючі звісно хвилювалися.

На пероні, з іншого боку вокзалу, вже стояв чистенький потяг. В плацкарті пахло свіжістю й білизна, на відміну від попередньої, виявилася сухою та чистою.

Точно за графіком, потяг зрушив і тихо поїхав через залізничний міст, над мілкою річкою. Саме це й був державний кордон з сусідньою країною. Та не встигли дівчата зрадіти, як ешелон посмикалися і знову зупинився.

– А чого це ми стоїмо? Так гарно набирали швидкість, – незадоволено потягнулася до вікна цікава Соломійка.

– Якби ж знаття. Але знайома, що покликала мене сюди на заробітки, писала про другу заставу. Тобто чужу. Зараз нас перевірятимуть поляки, – пояснила Віра.

– То в тебе є хтось на цій стороні? – майже позаздрила супутниці Соломія.

– Ні. Вона вже повернулася додому в Конотоп. Але тут відпрацювала чотири роки, набрала купу речей та ще й заміж вийшла. Виходить взяла від закордонного відрядження все, чого бажала, по максимуму. Може й нам так поталанить?

Дівочі мрії обірвали дивні військові, що швидко маршували коридорами вагона. З ними був службовий пес – красива руда німецька вівчарка. Форма прикордонників нагадувала союзну, тільки сіріша, а кашкети на головах взагалі мали квадратну форму. Ще й мова шелестіла, наче недавній літній дощ та була геть незрозумілою.

Ось до дівчат забігла провідничка й скрикнула:

– Швиденько давайте паспорти! Не затримуйте потяг.

– А хіба нас не будуть обшукувати, як минулого разу? – вилізло дурне запитання з Соломії, збуреної нещодавнім нахабством митників.

– Та кому ви треба, вперше перетинаючі? У панства й без вас роботи вистачає, – схопила документи шустра жінка й зникла з очей.

Десь в кінці вагона той гарний песик гучно загавкав, а далі почулися збурені крики нецензурної лайки. Та через кілька хвилин все стихло й потяг тихенько зрушив з місця, а військові в «конвертах» на голові вийшли назовні й закрокували пероном до інших мандрівників.

– Тепер нас можна привітати на іншій стороні! – жваво констатувала Віра й полізла на свою полицю.

– Тримайте паспорти, дівчата! Вам чай нести? – повернула службові документи господарка вагона та в іншій руці вже хвацько тримала кілька стаканів з гарячим напоєм.

Мандрівниці-заробітчанки попили солодкої рідини й полягали спати. Здається за останню добу вони пережили стільки нового та незвичайного, що дуже хотілося відпочити й уві сні переварити побачене.

А ранком світ перед очима новобранок змінився назавжди. Навіть поля кардинально відрізнялися від наших безмежних просторів. Здавалося, наче велетенські дівчата порозплітали коси та розкидали повсюди довгі стрічки. Високі бур’яни й сухе соняшничиння зникли, а натомість до самого горизонту простягалися вузенькі доріжки різноманітних сільськогосподарських культур.

Найдивнішим було те, що вздовж залізничних колій періодично з’являлися хрести, прикрашені іконами та рушниками...

– Дивися, Віро, які тут дивні люди живуть. Чому вони ховають мертвих на самоті, вздовж залізничних колій. Хіба не мають кладовищ? – знову дивувалася побаченому Соломія.

– Та ні! Це не поховання. Там нікого немає. Місцеві звичаї такі. Католики люди дуже віруючі й тут їм ніхто не заважає поклонятися богам у будь-якому місці, навіть вздовж шляхів. Ось вони й ставлять хрести чи каплички, щоб мати змогу помолитись. Я в цьому не дуже розбираюсь, але так подруга писала. За роки, поруч з місцевими, вона понабиралась дивини. Он поглянь, хоча б які гарні у них хати! – підсумувала те, що бачила за вікном Віра.

І дійсно в полі зору нерідко пропливали високі кам’яні будівлі. Ні, не хмарочоси, а такі, в котрих дуже затишно жити родині. На доброму фундаменті товсті світлі стіни, прикрашені дерев’яною різьбою. Вікна височенні, з гарними кованими решітками.

А покрівлі взагалі дивовижні. Щось на кшталт малюнків з казок братів Грімм чи Ганса Крістіана Андерсена. Черепиці мілкі й різнокольорові, масивні димарі, та невеличкі вентиляційні віконця, що трапляються посеред дахів.

Паркани майже відсутні. Хіба тут не бояться крадіїв? Хоча якщо придивитися, то часто у дворах, ліниво поклавши голову на лапи, примостились здоровенні пси й охороняють спокій своїх господарів.

Так шкода, що Соломійка ніколи не побачить: як жили її дідусь Марко й бабуся Марічка! Та власне й мама Поліна, хоч народилася й прожила свій перший рік у стінах батьківського дому, звісно не пам'ятає родинний двір. Правда, маєток Грицаїв був не під черепицею, а під залізом, але точно не поступався описаним будівлям ні розмірами, ні красою.

Та спадкоємцям працьовитого козацького роду не судилося зайти до світлиць, прикрашених чарівною Марічкою. А старші діти, хоч і виросли у рідному будинку, але тепер лежать у холодних землях Сибіру. І найстарший з них заїхав так далеко, що Бог його знає, який у нього дім? Хоча Олекса не жалівся й щиро запрошував до себе, за океан. Тільки ж і дитині зрозуміло, що після служби в радянській армії, Соломії надовго не світить подорож до капіталістичних країн...

А за вікном вдалині, серед поселень, зачаровують погляд високі шпилі католицьких храмів. Саме містечко здається малим та релігійна споруда підказує, що тут з давніх-давен не шкодують на споруди для віри й віруючих. Це наші дикуни скидали неповторні золоті куполи та організовували там клуби й кабаки. А ще весь час товчуть про атеїзм і відсутність Бога. Але чомусь самі дуже полюбляють кататися в службових автомобілях на Паску до церков, щоб «похристосатися» з друзями чи дівчатами, що вірять лише у гроші владних дядьків. Нехай їх Бог милує!