Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І не полінувалася ж накинути кацавейку, вискочити надвір й слідкувати за ними. Короче, дитину у Вані з рук забрали, наказали йти та не повертатися. Коли це було? Майже два роки тому, точно — на Різдво. Відтоді вдома у Мар’яни Ваня не бував, а якщо й приїздив у Тростянець, то зустрічалися в мами або на нейтральній території. Коли Ваня телефонував, то завжди переказував вітання Мар’яниним батькам, а у відповідь — мовчанка.
Степанчик так і зростав важкою ручною поклажею, усього лякався й просився до мами на ручки.
Теща показувала його своїм колегам в лікарні, ті казали про якийсь тривожний розлад й радили просто чекати — переросте. На це й сподівалися, час — не гроші, часу вистачало...
— О, прикольно. Де бачила?
— В центрі. Гуляли там.
— І як вони?
Мама витримала коротеньку паузу — мабуть, набиралася сил, щоби прибрехати. «Нормально, красиві, малий підріс, топає своїми нозями так, знаєш, як коник-горбоконик. Я підійшла, привіталася, хотіла на ручки його взять… Не пішов».
— Не впізнав?
— От не знаю. Здається, впізнав. Але злякався.
— Мам, ти ж знаєш, Ольга Миколаївна показувала його спеціалістам. Там все нормально.
— Та де ж воно нормально, коли дитина до бабушки не йде? Ти хоч скоро приїдь, візьми його та підемо разом гулять, — ось для чого вона телефонувала. Хотіла сказати, що йому треба приїхати й налагодити стосунки з сім’єю, поки не пізно. «Оно тєбє надо?» — знову згадалася Іра Трушина, а Ваня так і не визначився з відповіддю.
З батьками Мар’яни мама Вані теж не спілкувалася — якось так сталося, що не подобалися вони одне одному, навіть до різних церков ходили: Ольга Миколаївна — в Благовіщенську, мама — у Червону. Й те, що онук монопольно дістався іншій бабусі, не додавало мамі наснаги.
— Я приїду, просто поки дуже багато справ, — чесно відповів Ваня, підходячи до дверей під’їзду. «Я тут планую почати залицятися до однієї шльондри, тільки це не насправді, жартома», — подумки додав він і зрозумів, що близький до того, щоби заплакати. Зранку, буває, жінки плачуть, як їм ввечері щось надумалося, а за ніч набрало обертів. А від себе такого не очікував. «Піду, мабуть, зараз до пацанів», — подумав він і зайшов до під’їзду.
— Ну, не сьогодня, але скоро приїдь. А то Стьопа всіх нас забуде.
— Хорошо.
— І ще. Я тобі ж білет купила.
— Спробую здогадатися — знову не виграв?
Мама колись давно прочитала в «Бульварі» про жінку з Полтави, яка виграла в лотерею сорок мільйонів й купила будинок під Одесою, прямо на березі моря. Перевезла всю родину й сфотографувалася. Ваня пробував тоді розтлумачити мамі мету подібних фото, але як ти їй поясниш? Осьо — жінка з родиною, осьо — будинок, а осьо, бач, море! Відтоді мама з кожної пенсії купляла білетик на Ваню й рахувала дні до розіграшу. Колись він мріяв, як побачить у газеті номер білета, що принесе купу грошей, й радітиме на всі сорок мільйонів. Колись…
— Ні, цього разу не виграв, — погодилася мама й важко зітхнула.
— Ну, буде ще розіграш, не переживай. Ще погуляємо, я скоро приїду. Усе, мам, я в ліфт захожу, — швидко попрощався Ваня, перевірив пальцем, чи не покотилися раптом сльози, й натис кнопку дев’ятого поверху.
*
Для своїх маяк був такий — дірявий плафон повернуто жерлом нагору. Це означало, що в штабі хтось є. Якщо ж він дивився, як і всі інші плафони, вниз, на пів на шосту, то тоді на даху нема чого ловити. Цього разу плафон було розвернуто до стелі, та Ваня на нього й не дивився — Кєшин свист не сплутаєш, він повертався в тоніку після того, як гладко з’їжджав на тон вниз.
Тихенько, щоби не привертати увагу сусідів, Ваня заліз по драбині на техповерх й побачив у дверях на дах Масіка — кремезного хлопця, який у цьому синдикаті відповідав за силові рішення. Бозна-як його звали насправді, Масік — та й Масік. Він почув, як нагору хтось видирається, і навис над темрявою зі стривоженим виразом обличчя, яке одразу змінилося на привітне — свої.
— Пєтєля, скока можна тєбє свістєть? — радісно спитав в нього Кєша. Він сидів з біноклем під стаціонарною парасолею пива «Янтар» і курив. Усміхнувся Вані.
— В натурє, — погодився з напарником Масік й обережно закрив люк, приваливши його нехитрою сигналізацією — залізними та скляними банками, зв’язаними між собою для ваги.
Вони познайомилися якось надворі, Ваня полірував «Фєдю», бо стара машина теж може бути новою та коханою, якщо ти її щойно купив. Пара пацанів років двадцяти підійшли й спитали — якого року тазік, скільки їсть і таке інше. Почалася інформативна дискусія про американський автопром, його переваги й недоліки, згодом вона плавно перейшла в пиво на лавочці, а потім хлопці запропонували штакєт. «Рекламний», — як тоді сказав більший з них.
Так і з’ясувалося, що Масік і Кєша були дрібними районними пушерами — травичка, колеса, спайси, вітамін. До кокаїну не діставали, та й кому на Червоному Хуторі був потрібен кокаїн? Новий будинок тоді ж тільки зводили, аборигенам вистачало горілки, а от для тих, хто обирав заборонені засоби самовбивання, була ця парочка.
Рекламна папіроса сорту АК-47 зайшла на ура — дужа творча сатіва. Тоді Ваня ще пив, тому трава його мало цікавила. Трохи згодом, коли поплавок виплив і на алкоголі було поставлено великого хреста, він зустрів на вулиці Кєшу, обговорили новий альбом ще живого Кріса Корнелла, і саме тоді Ваня отримав акційну пропозицію — пакєт того самого АК-47.
Кєша був справжнім фанатом Хендрікса. Як для наркоторговця з Червоного Хутора — дуже дивне уподобання. Щоби не втрачати прихильність дилера, Ваня тоді удавав фаната давніх гітарних запілів, прибрехав, що вважає «Хей, Джо» великим хітом, хоча стайл Джиммі йому не подобався — занадто брудно.
Кєші тоді здалося, що він зустрів рідну душу, тож під час однієї з закупівель запросив Ваню до штабу — посидіти, поговорити про музику, дунути щось незвичне — «мармелад» чи «конєчний фіолєтовий».
Хлопці весь час базувалися в кількох метрах від його квартири — вони влаштували собі офіс просто неба, над тим самим балконом Світлани, куди хазяйка так вперто намагалася закинути канат утеплювачів.
Кєша і Масік натирили великих парасольок-тентів з кафешок, поставили диван, стіл, мангал, підживилися з чиїхось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко», після закриття браузера.