Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

Акція діяла до завтрашнього ранку, Іван обрав три найкращі платні рослини — «відьму ліщину», «цвітну капусту» і «потужне латаття», по 69 гривень 99 копійок за кожну. Набраного за роки луту вистачило на те, щоби всі покупки одразу досягли майстер-рівня. Якби додати ще кілька тисяч гривень, можна було прокачатися до стелі. 

Руки тремтіли, Іван підіймав рівень рослин й не міг вирішити, яку з них спробувати в мультиплеєрі першою. Мабуть, «латаття», він завжди мріяв про… 

— Ваня, — гукнула його дружина з кухні. — Чим ти там занімаєшся? 

Він схаменувся, закрив додаток на телефоні і… прокинувся. 

Увесь мокрий, голова чавунна — вчора помив башку й ліг спати, а волосся не висушив, бо фена в нього давно не було — згорів на гастролях. У грудях гупав кулемет Гатлінга, Іван узяв телефон й відкрив гру, впевнений, що відучора там анічого не змінилося — не міг він купити ті рослини, такі опції — для діточок із заможних родин, у великих кімнатах з вікнами на сонце та передплачену радість. 

Ну не на останні ж гроші, колись собі пообіцяв ніколи-ніколи-ніколи цього не робити, бо такий шлях вів тільки вниз: купиш одне, друге, захочеш прокачати і — кап-кап-кап, ти знову наркоман. 

Все як завжди — нічого він не купив, дива не сталося, можна було видихати. Пробіг рівень, спросоння переплутав вибухову лозу зі сяйливою, програв й знову лупанув собі по чолі. А це одразу нагадало вчорашню розмову про батьків та дітей, яку не можна було пускати в ефір. Вночі написав Ірі-адміну та Трушину, подивився — обоє отримали, відповідей — нема. 

Кави теж не було, Гєна вчора добив «Галку», висипавши собі залишки. У звичайному режимі тієї решти Івану вистачило б дні на три-чотири, а так доведеться йти по каву. Ще одна залежність — крива, дешева і наявна. Взув кросівки й ледве втримався від того, щоби не ляснути себе вкотре — ну помий же ти їх нарешті! До речі, а де Кіт? Сидить над лотком у ванній. Добре, живи, дихай, роби свої справи, насиплю тобі корму, його ще вдосталь. 

Під під’їздом, на диво, нікого зі сусідів не було — лавочка вільна. Швиденько, поки не з’явився якийсь любитель порожніх балачок, Бронзовий Голос пробіг до безіменного магазинчика, який був «розливайкою +», бо тут на ничку хлюпали дешеву горілку, а для порядку ще й продавали товари першої необхідності, зокрема й каву — куди без неї? 

Провів зі собою короткий диспут про те, чим платити: готівкою з вчорашнього безконцертного гонорару чи добити залишки кредиту на картці. Вирішив, що готівка нехай ще почекає — треба буде хоч трошки заправити «Фєдю», щоби відвезти його на ремонт. І щойно поклав карту до кишені після платежу, як телефон прокинувся регулярним рингтоном. 

Іван здригнувся — а раптом це вже колектори з банку? Побачили платіж й одразу в атаку, на другий день протермінування? Сумнівно. Він чув різні історії про те, як банки витискають своє. Коли починаєш жити в кредит, то будь готовий до того, що одного дня не встигнеш перекритися. А тоді — не відповідай на дзвінки з незнайомих номерів та не відчиняй двері незнайомим. 

Це була мама. Фух, знову можна видихати. Він кивнув на прощання продавчині, яку місцеві називали Люся-Айболіт, вийшов на вулицю. 

— Алло. 

— Ванєчка, здрастуй, — привіталася мама. Нормальний голос, тобто нічого не сталося, телефонує просто дізнатися, як справи. 

Силувано усміхнувся і сказав радісною скоромовкою: 

— О, мамуль, привіт. Я тобі збирався дзвонити після сніданку. Як ти там? Все в порядку? Здорова? 

— Та будеш тут здорова. Таке коїться. 

— Ти знову новини дивилася? 

— Та дивилася ж. 

Це була їхня давня тема. Коли мама бачила на екрані щось важливе для себе, для міста чи країни, одразу ж телефонувала йому, щоби поділитися новиною на кшталт місця України на «Євробаченні» чи загострення на фронті. 

— Що там? — спитав Іван і аж опустив повіки від небажання чути. 

— Та оце говорять, що субсидії відмінять тим, в кого більш ніж двадцять чотири метри жилої площаді, а в нас же більше, — мама таки була стурбована. Він помилився, почувши в її голосі спокій. Знову видав бажане за дійсне. — Ванєчка, а ти можеш там в Кієвє узнать, то правда чи брешуть? 

— Та без проблем, — тут треба брехати, бо інакше її не заспокоїти. — Я якраз сьогодні буду на телебаченні, спитаю. 

— От спитай, спитай, бо я не знаю. 

— Мам, я все проб’ю і наберу. Просто… 

— Я вчора Стьопочку бачила з Мар’яною... 

На тобі, Іване. І чому, між іншим, він вирішив, що всі Вані неодмінно з Сибіру? Ім’я — це те, як тебе називає мама. Ваня почув свист згори, підійняв руку з банкою кави, помахав та перервав паузу в розмові: 

— Як вони? 

* 

Ваня і Мар’яна були найвищими в класі. Та й кожне на своєму потоці теж. Під кінець весілля, коли він зміг вирватися з кола святкових теревенів і сісти біля мами, вона сказала, що давно знала про те, що молодим судилося бути разом. Ну, а на кого ще було Мар’яні задивлятися, як не на високого однокласника? Не зустрічатися ж з коротунами? 

Ця фраза запала йому в пам’ять, наче ярлик на робочому столі — хоч-не-хоч, а ну ж побачиш, згадаєш та замислишся. Якби зріст Мар’яни був не 182 сантиметри, а, скажімо, 162, то чи закохалася б вона в нього? Якщо, звичайно, справді закохалася. Кажуть, що люди — як згорнуті книги, а якщо йдеться про жінку, то ти навіть не знаєш, скільки в ній сторінок... 

Степанчик народився теж величеньким — 54 сантиметри, 5 кілограмів. «Богатир» — всі навколо раділи, а малюк все плакав, плакав і плакав. Дитинка лякалася незнайомих людей, різких звуків, і з часом все це тільки посилювалося. От прийшли до куми на дитячий день народження, а він просидів весь час у Мар’яни на руках. І не зманиш його, і не заспокоїш. Хоч сам кричи. 

А потім сталося те, що взагалі поставило під сумнів майбутнє їхньої маленької родини. В один із візитів додому Ваня посварився з тестем через політику, а коли Степан злякався гучної розмови й почав кричати, взяв його на руки та зачинився в спальні. Ходив по колу, гойдав на руках дитинку та вкотре обіцяв собі не розмовляти з цими людьми про війну. 

Малий не вгамовувався, заходився криком, і тоді Ваня не витримав та зі злістю трусонув його в повітрі. Секунд п’ять, не більше. 

— Ти замовкнеш чи ні? — люто