Інга Пфлаумер - Серце гріє

були залиті одяг хлопця і його руки, але він не звертав на це уваги. Грей дістав з-за пояса кинджал, розрізав собі долоні й опустив їх на тіло Тари. Він ніколи не чув про таку магію й нічого не знав про неї, але був твердо впевнений, що йому потрібно вчинити саме так.

Кров змішалася з кров’ю. Життя з життям.

— Я не змогла… Нічого не змогла. Шеїчі мертвий, Тара… Тара теж. І майстер Дарт… Він просто стояв там і дивився. Як він буде жити із цим? — Майя захлиналася слізьми.

Нел не був майстром розради, тому просто мовчав, дозволяючи дівчинці й далі поливати слізьми свою добряче змоклу сорочку.

Остаточно розвиднілося. На сході важко піднімався в небо тьмяний сонячний диск. Безмовний ліс здавався мертвим. Нерухоме повітря, щільне, як вата, нагадувало мокру ковдру. Нел, намагаючись втримати тепло, невпевнено обійняв заплакану дівчину й пригорнувся щокою до сріблистого волосся. Гаряче, переривчасте дихання Майї здавалося єдиним джерелом тепла в цьому застиглому, захололому лісі.

Хлопець не знав, скільки хвилин вони простояли так, чіпляючись одне за одного. Нел ще й досі не міг повірити в те, що трапилося. Такого просто не могло статися з ними! Чому Дарт пішов за цією жінкою? Чому Шеїчі так хотів їх наздогнати? Як могло вийти, що тепер їхній наставник мертвий і Тара… Що їм робити далі? Як вони житимуть із усім цим?

Нел був не з тих людей, які полюбляють каратися запитаннями та роздумами. Але зараз не міг відскіпатися від вихору думок, які розшарпували свідомість. Дарт зрадив їх! Нел ніколи не любив молодого майстра, але чудово розумів, як далеко йому, напівдемонові, до геніального та-вея. Якби йому лише кілька годин тому сказали, що майстер зробить щось подібне, Нел спочатку розсміявся б цій людині в обличчя, а потім зацідив би в око. І все-таки те, що здавалося зовсім неможливим, — сталось. Як? Чому?

Вражений хлопець не помітив, як лісом пробіг струмінь чистого повітря. Як здригнулися, немовби розбуджені незрозумілою силою дерева. Як застигле повітря стрепенулося, наче водяна гладінь, по якій розбігаються кола від кинутого каменя. Хвиля магії стрімко промчала лісом і відразу зникла. Природа навколо знову завмерла, поринула в звичний мертвотний сон.

Тара розплющила очі. Вона лежала на землі, гостре каміння впиналося в ребра. Тільки голова спочивала на чомусь м’якому.

— Жива? — почувся голос Грея просто над вухом.

— Не впевнена. У голові туман… — прошепотіла дівчина. Голос корився їй з натугою, язик розпух, неначе тиждень води не пила. — Мене поранили?

— Щось таке, — погодився хлопець.

Тара підняла голову й подивилася на чарівника.

— У тебе кров на щоці. Тебе теж поранили?

— Еге, щось таке. Поспи трішки.

Тара відчувала смертельну втому, хоча слово «смертельну» їй зовсім не подобалося. Дівчина зручніше влаштувалася на колінах у Грея і заснула.

Хлопець акуратно залікував порізи на руках, потім дістав кинджал, повернув до себе лезо й подивився на рану, про яку говорила Тара.

Кинджал із тихим дзенькотом випав із рук Грея. Коли дихання відновилося, хлопець акуратно відірвав від сорочки смугу тканини й зробив з неї пов’язку.

Майя сиділа, тулячись до стовбура берези, і тривожно вдивлялася в темряву печери. Це була глибока ущелина, утворена переплетеним корінням величезного дуба. Скупому сонячному світлу, що ледь пробивався крізь попелясті хмари, було над силу розсіяти темряву в цій заглибині.

Несподівано дівчинці здалося, що всередині щось ворухнулося. Майя не вірила своїм очам, — насилу перебираючи ногами та всім тілом спираючись на Грея, з печери повільно виходила Тара.

Нел скочив на рівні.

— Таро?! Ти хіба не… — хлопець затнувся, підшукуючи слово.

— Просто дуже сильне поранення, — пояснив Грей. — Їй потрібно відлежатися днів зо два. Якщо вирушимо зараз, за три години будемо в Гиславі.

— Грею, твоє око. Давай залікую! — Майя помітила пов’язку, що закриває ліве око хлопця й відразу простягла до нього руки, але Грей рвучко сахнувся.

— Не треба.

— Та це ж швидко! Секунда!

— Не треба! — знову повторив Грей — але цього разу в його голосі чулося щось таке, що Майя просто побоялась наполягати.

— Шеїчі? Що з ним? — тихо запитала Тара, розглядаючи оксамитове запинало, яким Грей огорнув їй плечі.

— Закляття Ламії порушило просторові зв’язки в його тілі. Маг або вже в Ормроні, або на шляху туди. Лікарям доведеться збирати його по шматочках, але рано чи пізно вони поставлять його на ноги.

Хлопець сів у сідло й подав руку Тарі.

— Я сама… — запротестувала дівчина.

— Ти себе бачила, примара ходяча? Сідай.

Діти вирушили в дорогу. Хвилини за дві Нел ризикнув поставити запитання про те, що його дуже цікавило.

— Ти бачив його? Бачив Шеїчі без запинала? Він… — Нел судомно ковтнув, згадуючи, який вигляд мав сото.

— Мабуть, це якась магія, — невпевнено почала Майя.

— Жаньшаохуо. Дуже складне заклинання, яке перетворює одну з пасивних стихій, котрі складають основу людського тіла, на активну. Схоже, автор закляття змінив пасивний вогонь на активний, через що тіло Шеїчі постійно горить. Кількість енергії стихії в тілі — величина постійна, тому просто погасити цей вогонь не можна. А бинти, просочені зіллям, потрібні щоб деактивувати перетворену стихію, але, природно, повернути її до первісного пасивного стану не можуть, — пояснив Грей.

— Чогось я про активний та інший вогонь не зрозумів. Давай ще раз, га?

— П’ять стихій — основа всього в нашому світі, — терпляче пояснив Грей. — Імпульси, що проходять по твоїх нервових волокнах — це пасивний вогонь. Ти відчуваєш злість, роздратування, бажання, спонукання, пристрасть — усе це пасивний вогонь. Твій внутрішній вогонь, який не обпалює тіла, але змушує діяти. Активний вогонь — це свічки, смолоскипи, багаття, блискавки, хуодечіу й таке інше. Існує ще предковічний вогонь — це сила стихії, яку ти береш із навколишнього середовища, аби чаклувати.

— Звідки ти все це знаєш? — Нел навіть рота роззявив.

— Питання дня, — зітхнув Грей. — Нам краще поквапитися, якщо хочемо встигнути в Гислав до початку дощу.

Чотирнадцятий день, місяць білої роси

Леонтія працювала охоронницею зали телепортації в Ормроні майже сорок років. Дуже давно, коли їй, двадцятирічній асистентці дато Мори, запропонували цю незначну посаду, Леонтія страшенно засмутилася. Зараз, із висоти прожитих літ, вона розуміла, що гранд майстриня вчинила з нею більш ніж гідно — Леонтія була дуже слабким, зовсім слабким магом, якому просто не можна було довірити щось серйозніше. Але на той час юна Леонтія, як і більшість молодих чарівників, марила героїчними звершеннями, новими науковими відкриттями та іншими дрібницями, якими навіть