Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Батько повернувся і джурою молодший Чорнововк став. Але не в Ігоря, як мріяв, а у його давнього товариша Захара.

Якби могло все статися інакше. Якби не його хвороба. Якби не рішення батьків. Якби не Рокош Вільної Зграї. Якби, якби...

Маму поховали у тому селі, де вони жили перед загибеллю. Її батьків Северин ніколи не знав — вони зреклися доньки, коли Ольга ступила на вовчу стежку, а батьки Ігоря померли ще до народження онука.

Він приїздив до неї щороку на Великдень. Притулявся чолом до теплого стовбура та шепотів:

— Мамо, як же мені вас не вистачає...

***

Хвилину панувала мовчанка.

— Матір Северина вбили... Тата Яреми... І вчителя мого батька занапастили. Лайдаки засрані, — Гнат рішуче стукнув кулаком по долоні. Його чорний огир почув настрій вершника і гнівно заіржав. — Добре, що твій татко ріже тих вар'ятів без спочину! Нехай йому Мамай допомагає.

Северин мугикнув.

— У нас залишився ще один брат, — нагадав Савка. — Друже, самотній степовий лучнику, твоя черга.

— Я — Пилип Олефір. Тавридський полк. Прізвисько моє Варган, — промовив таврієць і замовк.

Усі чекали продовження, але той мовчки їхав далі.

— Оце й усе? — розчаровано перепитав Савка. — А ти говіркий, брате Цицероне.

— Варган, — незворушно виправив Пилип.

— І з жартами у тебе теж не дуже. Нічого, ми це виправимо, — Савка дістав атлас, пролистав неуважно. — Браття мої, не знаю, як ви, а я зголоднів! Мудра мапа каже, що за милю звідси стоїть дружня нашим клямрам корчма, зветься «У стрільця Дмитра», тому пропоную туди заїхати та уникнути ганебної смерті від голоду.

— Знаю ту корчму, з учителем бували. Гарне місце, — підтримав Северин. Решта також не мала нічого проти обіду.

Деякий час їхали у тиші. Проїздили ділянку, де мокрі, як хлющі, робітники вкладали нову залізну дорогу — перша залізниця вже з'єднала Львів, Київ та Харків північною дугою, а ця бігла від столиці на південь.

Невдовзі на обрії з'явилася корчма і тут Савці знову сяйнуло.

— Панове! Пропоную їхати не як старі діди, а позмагатися в швидкості, як те гідно онукам Мамая!

— Перегони? — спитав Северин.

— Так, брате! До корчми.

— Файно! Моя Офелія у Буді застоялася, — пробасив Ярема, а булана Офелія стріпонула вухами, почувши своє ім'я.

— Це у вас серед шляхти така мода на імена?

— А твого коника як зовуть? — поцікавився Яровий.

— Інцитат, — гордо відповів Савка.

— Хто б іще казав! — розсміявся шляхтич. — Недарма Данилишин тебе Павичем назвав.

— Я за перегони, — ляснув у долоні Гнат. — Мій Упир вас усіх випередить, бісові діти.

Тільки один із ватаги не поділяв загального піднесення.

— Перегони заборонені на всіх трактах та гостинцях суспільного користування, — повідомив таврієць.

— Друже, чи ти бачиш на дорозі бодай один віз, сторожового сердюка чи перехожого селянина? — спитав улесливо Савка. — От і я не бачу. Ми нікому не завадимо!

— Те, що їх не видко зараз, не означає, що вони не з'являться за хвилину.

— Ох ти і зануда, брате Цицероне.

— Варган, — незворушно виправив Пилип.

— Думаю, глибинна причина твоїх відмовок полягає у факті, що ти просто боїшся змагатися, адже твій коник має занадто короткі ноги.

Як не дивно, але цього разу слова Деригори влучили в яблучко.

— Буран — найпрудкіший кінь з усіх мастей серед присутніх, — насупився Пилип.

— А ти доведи.

— Добре, — Пилип знизав плечима і підняв маску до очей. — Доведу.

— Оце справа! Програвай, програвай, пиво брат-тям виставляй, — продекламував радісний Савка.

Юні характерники вишикували коней в ряд. Северин погладив Шарканя по шиї — він знав, що його прудкий жеребець усіх пережене.

— Готуйсь! Увага! Руш!

Ватага помчала вперед. Гнатів Упир тримався ніздря у ніздрю із Шарканем: обидва схожі за статурою та мастю, тільки жеребець слобожанина був смоляним, як ніч, а кінь Северина мав білі бабки.

Офелія та Інцитат лишилися позаду, курява здіймалася над дорогою, гриміли підковані копита. Северин упивався швидкістю. Корчма наближалася — здавалося, що вони розділять перемогу на двох, як перед ними вирвався низенький сірий бахмат, а над сідлом, приставши у стременах, завмер Пилип із маскою на обличчі...

І переміг. Савка, який прибув четвертим, розсміявся.

— Ай Пилип! Прудкий вершник! Буран твій і справді буран.

— Я завжди кажу як є, — таврієць погладжував свого непоказного коника по шиї.

Останнім прибув Яровий, довго збивав із себе пил, а потім повідомив життєрадісно:

— З мене пиво.

Коней віддали пахолку, якому Ярема кинув кілька шелягів, хлопець усміхнувся та пообіцяв гарно подбати про спраглих скакунів.

У кутку вивіски «U strilc'ja Dmytra» було вирізьблено обрис Мамая — знак, що заклад радий характерникам: лицарям Ордену тут надавалися знижки або першочергове обслуговування.

Ватага ввалилися у залу, голосно обговорюючи перегони, та одразу прикувала увагу нечисленних відвідувачів. Біля столу з'явилася невеличка хазяйка у кремовому очіпку, що, як і було покладено статечній заміжній жінці, приховував її волосся.

— Вітаю молодих характерників із прийомом до Ордену! Що замовите?

— А звідкіля знаєте, хазяйко, що нас тільки-но прийняли? — здивувався Северин.

— Я цим закладом керую не один десяток років, паничу, і першого вересня сюди завжди заїжджає гурт молодих характерників із блискучими золотими клямрами. Тільки зазвичай їх троє, а вас нині цілих п'ятеро, — відповіла хазяйка. — Вас, паничу, я навіть в обличчя пам'ятаю, останній раз ви тут були зі старим лицарем десь рік тому.

— Правду кажете, то був мій учитель.

— Нам, паніматко, пива. Найсвіжішого та найкращого!