Andrii Noshchenko - Шлях бойового мага, Andrii Noshchenko

Глава пʼятнадцята. 

Не встигла вона піти, як на кокпіт піднявся Раман. 
    ⁃    Готовий гризти цю скалу, що ми магією звемо?
Настрій був зараз не той, та я ж сам наполягав…. Я труснув головою. 
    ⁃    З вами завжди, ректор! 
    ⁃    Отже, почнімо за шосте коло мани. Базовий принцип цього кола грунтується на правилах, що вже описані колом четвертим та пʼятим - захист тіла мага від віддачі мани з оточуючої реальності, але з невеликою відмінністю через підвищеними, у порівнянні з нижніми колами, турбулентними потоками, котрі в свою чергу виникають за малої пропускної здатності кола і великих питомних ємностей заклять шостого кола. Саме для цього маги й створили систему рівнянь, здатних перетворити турбулентні потоки мани на ламінарні, що легше сприймаються тілом мага і не несуть за собою катастрофічних наслідків. Отже, давай розберемо з тобою перше рівняння системи…
Наступні кілька годин ми провели з ректором за розмовами про магію, за якими я досконало зрозумів усю теорію шостого кола. Дідько, потрібно було раніше знайти можливість займатися з ним, самотужки я б точно витратив на це кілька тижнів. Коли він пішов, я переглянув книжки з практичної магії елементів, що в мене були. Перед початком карбування заклять шостого кола, я хотів завершити усі елементи кола пʼятого, яких зараз у мене було чотири з девʼяти. Але, жодної книги з магії елементів часу, простору, світла, пітьми та металу пʼятого кола у мене не було.  Гаразд, раз так, запитаю завтра у ректора і членів команди, може назбираю щось…
Я піднявся з кокпіту на палубу і підійшов до носу човна. Була вже ніч, з небом, таким же чорним,  як і земля під нами. І як на небі де-не-де горіли зорі, так і на землі інде світилися шибки хатин, у яких були люди. Зорі землі. Ех, треба буде розпитати Ірген за закляття магічного пошуку. З моєю силою магії, та ще й з висоти польоту, можна багато цікавих речей знайти…. Все ж таки дівчина була просто енциклопедією слабих, але корисних заклять. Я розвернувся і пішов у каюту. 
Ірген вже лежала у ліжку, та вдавала, що спить. Святі їжачки, і кого вона намагається цим надурити. Окрім посиленого серцебиття, я бачив, як її аура скаче, мов скажена. Я ліг поруч і трохи згодом, коли вже не сила було слухати як калатає серце у її грудях, повернувся і злегка вкусив її за вухо. 
    ⁃    То що, надумав? - тихо мене запитала. 
    ⁃    Дурепа ти, над чим тут думати? 
    ⁃    Ну, я… ти… ми разом? 
    ⁃    А ти хочеш інакше?
Я притягнув її ближче до себе. 
    ⁃    Невже ти вважаєш, що хтось може бути поруч мене проти моєї волі? 
    ⁃    Угу! Тобто ні, я так не вважаю! 
    ⁃    Доречі, Ірген, а навчи мене тому закляттю магічного пошуку. 
Вона різко сіла на ліжку. 
    ⁃    Ти! Та ти ж мене теж використовуєш! 
    ⁃    Ага! - я схопив її за тонку талію - І навіть у різних позах!
Зранку виявилось, що наші маги починають голодувати. Я деякий час спостерігав, як вони ділять між собою якісь сухарі, а потім не витримав. 
    ⁃    Панове! Ви є абсолютні бовдурі, усі без винятку! 
    ⁃    Капітан?…
    ⁃    Я кому давав у столиці цілий день на підготовку до поїздки?
    ⁃    Але ж капітан…
    ⁃    Що ж, мені, звичайно, приємно спостерігати, як ви з голоду смокчете свої магічні посохи, чи то один одному, як вам заманеться, але допустити втрату боєздатності мого загону через вимушений дефіцит калорій теж не можу!
Я почав викладати на стіл у кают компанії страви, котрими запасся у ресторанах Льготе.
    ⁃    Запамʼятайте, панове авантюристи, у ваших сховищах має бути хоча б тримісячний запас їжі, завжди! Ніхто не може бути певен, що його рейд чи пригода піде за планом. Ви вже не в академії! Зрозуміло? 
Та перед ким я розпинаюсь тут… Коли я закінчив, їх нахабні писки вже в мисках стирчали. 
    ⁃    То ви й справді гадаєте, - зашипів я - що уся ця їжа для вас просто так, задарма?
    ⁃    То скажіть що вам треба, капітан! - сказала Мара не відриваючись від тарілки. - Ми на все згодні!
    ⁃    Книги! Мені потрібні книги з закляттями пʼятого кола елементів часу, простору, світла, темряви та металу. Давайте усе що є, я поверну згодом. 
Усі почали порпатись у сховищах і, нарешті, простягнули мені дві книги з магії світла та одну металу. І це все?!
    ⁃    А що, ні в кого немає ані простору, ані часу? 
Я подивився на Рамана. 
    ⁃    А я що? Мені книги такого рівня вже кількасот років не потрібні, чому б я їх з собою носив? 
Що ж, логічно. Я взяв те, що мені дали і пішов на кокпіт. 
    ⁃    Посуд помиєте і повернете…
З книг магії світла я вибрав закляття розширеного зору, що дозволяло зазирнути далеко за горизонт, а з магії елемента металу узяв заклятия металевого пилу. Саме по собі воно не мало великої руйнівної сили, але у поєднанні з тим же вогняним торнадо… Ефект мав бути феєричним, у обох сенсах цього слова. Робота над ними забрала у мене майже півтори доби, що не так вже й багато для двох заклять пʼятого кола. 
Звичайно, я був трохи засмучений, що нічого не знайшов з елементів простору, часу та пітьми, але добре памʼятав слова ректора, що перші два елементи взагалі не популярні через їх складність. Можливо, я зможу щось знайти у столиці Імперії. Там, як казали, є усе, що завгодно. 
Ми потроху наближались до підземелля Крюнга. Особливістю його було те, що поруч із ним не було жодного великого міста, лише невеличкий населений пункт з кількома готелями, де зупинялись авантюристи, та десятком малих майстерень, де можна було полагодити обладунки чи зброю. 
    ⁃    На монстрів якого класу полюємо цього разу? - запитав я команду, коли ми зібралися разом. 
    ⁃    Капітане, а чому ми кожного разу зачищаємо лише один рівень? 
Питання Граса змусило мене замислитися. Дійсно, а чому? Та ні, не на того він напав. 
    ⁃    Бо ми тренуємося, а не на заробітки ходимо. Тому кожного разу я обираю максимально можливий для команди рівень, і нехтую більш легкими. Така відповідь вас влаштовує? 
    ⁃    Але капітан, ми взагалі не проти тренуватись і на легких для нас монстрах. 
З усіх боків пролунав сміх. Я подивився на ректора, прохаючи його підтримки. 
    ⁃    Анею, і справді, дай людям підзаробити, бо чи стане така нагода у майбутньому, після турніру, ніхто не знає…
От же старий лис, та ти сам хочеш нажитися. Так і скажи, що окрім мене ніхто не знає, як викликати хвилю монстрів. Що ж, мій голос був єдиним, проти одинадцяти, тож не цього разу було наполягати. 
    ⁃    Якщо справа лише у грошах, то усе одно набагато розумніше зачищати найвищий з можливих рівнів у співвідношенні часу до ціни ядра. Можете самі порахувати. 
Я спробував вплинути на їх логіку. Врешті решт мої слова мали сенс, та чи прислухаються вони? 
    ⁃    Слухайте сюди! - голос Ірген дзвенів від люті. - Капітан робить як найкраще для команди! Крапка! Без нього нас узагалі б тут не було, так що досить скиглити, і усі роблять те, що скаже капітан! Зрозуміло? 
Ніхто не намагався їй перечити. Хм, дієво. Усі потроху розбрелися хто куди, так і не вирішили питання, що я ставив на початку розмови. Ну, раз так, то хай цього разу буде чистий четвертий клас. 
Я піднявся на кокпіт, де згодом до мене приєднався ректор. 
    ⁃    Зрозумів свою помилку? 
    ⁃    Помилку? - я гадки не мав, що він має на увазі. 
    ⁃    Ти з ними намагаєшся радитися. Це так не працює. Якщо вже ти лідер - то віддавай накази згідно своїх планів, а не влаштовуй дебати про те, що за стратегія потрібна команді. 
    ⁃    Ви все не так зрозуміли, Раман. Я не радився, лише хотів почути їхню думку. 
    ⁃    То що, почув? Допомогло? - він тихо розсміявся. 
    ⁃    Щось не так. 
    ⁃    Ага, усе не так. Мені здається, що ти не розумієш як влаштований цей світ. 
    ⁃    Я не про те, поруч з підземеллям щось не так. Навкруги жодної живої душі. 
Ми майже прибули на місце, і я потроху почав опускати човна. 
    ⁃    Прорив, можливо це він. - ректор примружився. - Здається, нам не варто сідати. 
Я розповсюдив відчуття на багато кілометрів навкруги. 
    ⁃    Ні, монстрів ніде немає. Але і людських аур у радіусі десятка кілометрів теж не відчуваю. 
    ⁃    Тоді усе так, як я кажу. Прорив ось-ось відбудеться, тож люди зараз тікають. За годину, максимум дві, монстри вийдуть з підземелля. Летимо звідси, нам нічого тут робити. 
    ⁃    Перепрошую? 
    ⁃    А що тут не зрозуміло? Полювання відміняється. 
    ⁃    Раман, я вірно вас розумію, що ви хочете дозволити монстрам вирватися нагору і влаштувати різанину? 
    ⁃    Анею, монстри вирвуться не залежно від того, хочу цього я, чи ні. І наша команда не має сили їх зупинити. 
Я відчув розлючену ауру Ірген позаду. 
    ⁃    Ректоре, я гадаю, що ми маємо хочаб спробувати…
    ⁃    Ні, Анею, я не буду ризикувати своїми студентами, вибач. Зовсім скоро сюди прибудуть Боги Війни та маги вищих кіл. Вони все владнають. 
    ⁃    Скоро? Ви певні того? 
    ⁃    Анею, слухай, я зі своїм сьомим колом зможу підтримувати своє закляття максимум години півтори, а прорив відбувається безперервно на протязі доби. Доби, Анею! 
Дідько, він мав рацію. Добу і я навряд чи витримаю… Про інших членів команди навіть думати не варто. Я ще раз перевірив аури людей. Десятки тисяч, і рухаються геть занадто повільно. До прибуття сил придушення від Імперії тут буде просто різанина. І лишити усе так…
    ⁃    Ректоре, давайте зробимо так. Ви з командою лишаєтесь на човні, а я йду вниз. Біля входу я лишу маріонеток, котрі будуть вбивати монстрів, що прорвуться повз мене нагору. Вам, по можливості,  треба  уде добивати дрібʼязок, з якими вони не впораються, згода? Якщо стане вже занадто гаряче, то летіть, мене не чекайте. 
Човен вже зупинився майже поруч зі входом, котрий ніхто не охороняв, та завис на висоті десятка метрів.  
    ⁃    Це сама дурна ідея, що я чув за своє життя, Анею. Навіть Бог Війни чи Архімаг не зможе один зупинити таку навалу. 
    ⁃    Ректоре, я протримаюсь скільки зможу, а тоді відступлю, класти там своє життя я теж не збираюся. Та, якщо я протримаюсь хоч кілька годин, то тисячам, котрі зараз біжать, це дасть шанс! 
    ⁃    Я йду з вами, капітан! - ну звичайно ж, Ірген. 
    ⁃    Циц, дурепа! Ти лишаєшся тут. 
    ⁃    Але ж капітан, я ваша…
Я луснув їй щиголя по лобі, аби замовкла і не несла тут дурниць. 
    ⁃    Аней! Ти!… - я бачив її почервонілі очі. 
    ⁃    Ти мені будеш заважати, зрозуміла? 
Цей вираз безпомічності. Я його знав, я його сам відчував неодноразово… Ірген побігла назад у кают компанію. Наразі, злитися вона могла лише сама на себе і свою слабкість. 
    ⁃    Ну, я пішов? - чи то сказав, чи то запитав я ректора. 
    ⁃    Щасти тобі! 
    ⁃    Ха! Ще не народився той монстр, що мене зжере!
Я стрибнув униз. На столі біля входу так і лежав покинутий журнал відвідувачів, поруч було розкидано кілька стільців. Охорона точно не витрачала час на збори. Я витягнув майже сім десятків маріонеток - усіх, що в мене були, і наказав охороняти вузький прохід. Тут у них була перевага, де монстри не зможуть їх обійти з боків. Сам же пішов далі. Магічний барʼєр переходу вже не був як моноліт, він мерехтів, то набираючи сили, то згасаючи. Я не спеціаліст, але і дурню буде зрозуміло, що цей барʼєр точно мав скоро зникнути. За ним же було видно тисячі зубів та кігтів, що чекали моменту, щоб невпинною рікою вирватись на волю, туди, де їх чекало свіже мʼясо та кров. 
    ⁃    Невже ви, вилупки, сприймаєте себе зараз за мисливців? Ну що ж, давайте пограємо у цю гру разом! 
Я витягнув спис і вивільнив жагу крові, щоб розчистити прохід за барʼєром.  Ті, що були третього класу і нижче, здохли одразу. Сильніші ж намагалися вилізти зі спільної купи тіл, та відповзти якомога далі від мене. Прохід занурився у суцільне скавчання, гарчання, та свист вістря мого спису, що луною відбивалося від голих камʼяних стін, підсилюючи цей ґвалт у рази. Я вийшов з коридору назовні. Уся рівнина, скільки хватало ока, була заповнена монстрами з першого по шостий клас. Це добре, це означає, що монстри з нижніх рівнів ще не встигли сюди піднятися. Я активував усі пʼять своїх магічних кіл. Інферно…. Туга хвиля вогню розлетілася від мене в усі боки майже на кілометр, спалюючи потвор у попіл. Жаль, радіус цього закляття був настільки малим… Я спробував розширити його дію, але вперся у якийсь ліміт, що не дозволив цього мені зробити. Рівнина ж була завелика, вона розкинулася на десятки кілометрів, та була вщент заповнена монстрами. Дідько! Мої дії майже безглузді. Варто буде зʼявитися тут монстрам восьмого та девʼятого класу, щоб відволікти мене, як увесь цей дрібʼязок одразу ж кинеться у прохід. І жодні маріонетки довго не протримаються. Я спробував використати техніку послідовних кроків, але моє пересування було настільки швидким, що закляття інферно не встигало спалювати потвор, котрі попадали у радіус його дії. Я повернувся назад та став посеред шляху між переходами. Більше в мене не було жодного плану. Спробувати спалити їх своєю кровʼю? Та ніяких крапель не вистачить на таку площу і кількість монстрів. Або ж можна спробувати затримати прибуваючих знизу монстрів. Я витягнув пляшку зі своєю кровʼю, котру зібрав після бою з хрумом. Якщо пошкодити прохід на другий рівень… Я був певен, що переходи ці просто надміцні, але ж і триста грамів Мани Бога мали вибухнути так, що мало нікому не буде… Спробувати. 
    ⁃    Чорт! Люблю я експериментувати! 
Я деактивував магію і пожбурив пляшку у чорну пащу проходу, на деякий час огорнувши її своєю аурою. Вона золотим променем промайнула над розпеченою землею і влетіла у темряву печери. Я впав на землю та розвіяв ауру навколо пляшки. Секунда, дві, три… Нічого не відбувається. Дивно, але монстри продовжували виходити з проходу. Я встав і знову використав закляття інферно. Чому, шляк би його трафив, нічого не відбувається?! Варто мені було цього подумати, як підземелля здригнулося, мов у конвульсіях і пролунало низьке гудіння. Щось відбувалося за моєю спиною. Я обернувся та побачив, як чорна печера переходу назовні миттєво стала сірою і розсипалася на пил. Що?! Я не вірив своїм очам, тож стрибнув до неї. Усе вірно. Мої ноги по коліна загрузли у сірий пил. Виходу більше не було. Кілька секунд я усвідомлював це, а потім сів на тому самому місці і розреготався. 
Святі їжачки, який же я бовдур! Таких ідіотів світ цей, можливо, не бачив навіть! Що заважало вийти мені з підземелля і зруйнувати вихід за собою? Дідько! Бісів я син! Та чому ж я такий недоумок?! Я набрав пригоршню сірого пилу та підкинув його угору над собою. 
    ⁃    Ха-ха-ха-ха! Аха-ха-ха-ха-ха! Аха-ха-ха-ха…
Я реготав, не в змозі зупинитись, мов навіжений, спостерігаючи як сірий пил спалахує і перетворюється на ніщо у заклятті інферно… Я сам, своїми руками, позбавив себе виходу. Ну чи існують ще такі йолопи на цьому світі?! Інферно… Полумʼя пекла… Я вам, гнидам, влаштую тут справжнє пекло! Злість та відчай почали жерти мене зсередини. 
    ⁃    Це ви, ви, вилупки, винні у тому, що я застряг тут з вами назавжди!
Можливо, тої миті, я від розпачу був навіть несповна розуму… Адже розповідати монстрам за їх вину… Такий собі результат на критичне мислення. Я озирнувся навколо. Сотні тисяч ядер лежали навкруги посеред пороху, що лишився з монстрів, та розпеченої до червоного кольору скелястої землі. Раз так… Я створив жовті магічні кола та руни поглинання навколо себе і розширив їх настільки міг далеко. Мана з десятків тисяч ядер потекла в мою сторону, огортаючи мʼяким покривадлом, а я через силу, ламаючи самого себе, поглинав її. 
    ⁃    Більше!!!
Жовті кола розширилися далі, захопивши у себе зону з живими ще монстрами. Усі вони одночасно почали сохнути та розсипатися на пил, мана виривалася з порепаних їх тіл жирними жовтими клубами. 
    ⁃    Мало! Ще більше! 
Мої магічні кола почали розширюватися з величезною швидкістю, за лічені хвилини поглинувши собою увесь перший рівень. Під їх дією розсипалось на порох усе живе - монстри, рослини, навіть комахи, що літали під чорним небосхилом. Мільйони і мільйони живих істот просто щезли без жодної за собою згадки з цього світу. 
    ⁃    Мало! 
Я кричав, і навіть сам не розумів, чого ж мені мало, тої мани, що я вже в себе ввібрав, чи крові монстрів, яких я хотів знищити, за те, що лишився тут замкненим з ними. Мій погляд впав на перехід на другий рівень. 
    ⁃    Грииии - видихнув я чорно жовтий туман зі своїх легень.