Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

висоти й перевали утримували війська УПА, які ставилися до нас як до зрадників, запроданців Гітлера. Моя німецька уніформа була моїм прокляттям, хоч червоноармійська ноша вояка УПА не вважалася прокляттям, а тільки легкоздобутим маскмундиром. Можна назвати багато причин, чому формування "Галичина" опинилися між молотом і наковальнею. Нас презирливо знищують як небажаних сиріт Європи, як одиноких вовків. Хоча ми не підлеглі рейху з-під самого Києва.

— Я воював на Букринському плацдармі.

— А я вистерігав тебе чистим зором на танкетці. Я патрулював правий берег з Кагарлика до Трипілля.

— Ми тоді так і не здобули цього тракту.

— А ми могли організувати контрнаступ і мали б успіх принаймні до Переяслава і Золотоноші. Це дуже затримало б розвиток бойових операцій фронту. Тим паче що більшовики готували на Ватутіна замах і він про це достеменно знав. Ти не замислювався, чому Сталін з Тимошенком весь час змінювали командуючих українськими фронтами?.. Крім того, вогневі потенціали більшовиків під Лютежем були більш ніж сумнівні, їхні гранати розривалися в повітрі при зіткненні з вогневим валом із наших гранат та мінометів. Ми вірили тільки в свою зброю. Вірили, як у прикмети другого пришестя, як у власну смерть.

— Твоя правда, я це бачив на власні очі…

— Нині ми можемо уповати лише на один із трьох орієнтирів: ворогів не позбулися, терпіння результатів не принесло, залишається любов… Любов до України, яка нам повинна забезпечити місце в історії. Тим часом нас винищують… за відсутністю провини.

— Все пізнається в дорозі.

– Історія теж пізнається… Але мені треба вийти до кабін. Поведеш під дулом автомата чи відпустиш без конвою?

Незважаючи на непроглядну пургу, де втеча — самовбивство, я сказав, що мені теж треба в туалети.

Назарій навіть не зиркнув у мій бік, немов чекав саме такої відповіді.

Ми зійшли тунелем до кабін. Дзвінко дзюрчала насичена ядучими мінералами вода, омиваючи чавунні унітази в перегородках, душив сморід сірководню. Печеру в підошві гори, де якийсь винахідник влаштував туалети, вимощено червоною цеглою. Вона пластинами щербилась й осипалась на цементну долівку. Тут давно не прибирали, може, ще з часів праведного Ноя. Принаймні монастирська смиренність у мряці випарів сусідила із парадоксальною фатальністю пекла. Якийсь вигадник умудрився написати шміром над входом ім’я Родислав. Завойовником він не міг бути. Турист чи безнадійний заброда. Були тут і двері, але вони давно вгрузли в землю на добру третину й від знегод перекособочилися цифрою "8" чи математичним знаком інтеграла… Одне слово, тут витала та сама історична дивина, що й біля щоглистих веж під безстріхими дашками з погорілих дощок.

Коли ми вибралися нагору, за рогом божниці почулися кроки. Лунали довго, набагато довше, ніж треба, щоб обійти нужник. Та ось показався Фріц. Він ніс через шию забитого баранця. Опустив біля входу, вернувся, через кілька хвилин з’явився ще з одним баранчиком. Влаштує хрестини. Бенкет в часі чуми…

Отак, поетапно, він добирається з самого хутора. Я жестом велю Назарієві підніматися на галерею, мовляв, це його справа, ми його не бачили. Треба бути неможливим одчайдухом, щоб вибиратися в дорогу в отаку хурдечу. Кращого забійника оленів на ненецьких річкових переходах табірні наглядачі не знайдуть. З другим полоненим німцем, Ернстом Кайзером, не сміє перекинутися словом, хоч і завоював у мене деяке право на поблажку, а я не заперечую, що поводиться запанібрата.

— Ти якось причетний до боксу? — запитав Назарій, коли ми знову вляглися на підстилку з протухлої соломи, звідки видно було всю обвішану дерев’яними розп’яттями галерею.

— З чого ти взяв?

— По-перше, таких високих хлопців у розвідку беруть за певні особисті якості. По-друге, специфічні шрами у надбрів’ях і характерний стиск вуст та погляд.

— Бував у чемпіонах, звали духовиком…

— За кордон не відпускали?

— Республіканська, потім союзна кваліфікація. Тридцять нокаутів.

— Кулаком бика звалиш?

— Коня — можу.

— Тому тебе в конвоїри записали. Можеш тримати дисципліну. Я в душі регочу, коли ти стріляєш понад наші голови.

— Я загалом ліберал і демократ. Мені доручають мій же трофей. Це не вперше. Дисципліну тримаю, бо інакше не можна. Одного разу за поблагу мало не поплатився життям.

— Цього разу, мабуть, востаннє.

— Чому?

— Війна далі травня не затягнеться.

— Чому? Німці не здадуть Берліна.

— Ще й як здадуть! З американців вояки нікудишні.

Це витязі екранів. Вони розбомблять військові промисли й міста, Гітлер накладе на себе руки, недобитки й есесівці піднімуть білі прапори, а Німеччина стане найбільш миротворчим осередком Європи.

— Ти думаєш, що Адольф здатний на самовбивство?

— Допоможуть.

— Адже Павлюс не пустив собі кулю в скроню?

— Павлюс, як і Наполеон, полководець. За покликанням. Але Наполеон покинув армію, а Павлюс умів воювати, проте зумів з гідністю скласти зброю, щоби врятувати від загибелі Сталінградську офензиву. А Гітлер?.. Видатний авантюрник.

— Коротко кажучи, єврейтор.

— Так, так, не смійся, єфрейтор. Як Ленін і Сталін — семінаристи-недоуки. Це не особистості, а фетиш двох звивин. Ходячі ідоли від непослабного А до безкінцевого Я.

— Але ж Ленін?

— Семінарист!.. Ідеологія штучна — це релігія, змодельована з легковірів. Нокаут у другому раунді. Ями і капкани. Мурашник мислить тільки як функціональна сукупність, тобто нам здається, що мурашник мислить. Він самодостатній для існування: як штучний організм — відповідно до пропозицій природи.

— Ти — закінчений цинік-ортодокс. Навчивши каліграфії, характери школярів не підрівняєш під лінійку.

— Коли ти певен, що я цинік… — він говорив так, як я міг би побалакати сам з собою. Роздратовано перевів я розмову на інше.

— Як вас розбили?

— Нашу дивізію? Про це важко згадувати. — Назарій вперше по-людськи непідробно зітхнув.

Таке "осягнення" в мене тюрми, комплексних казематів з лункими коридорами, століттями не білені стелі, відполіровані до чорноти залізні загорожі… Ну й таке інше, що в сукупності називається тюрмою. Де, як меблі з душами і стогоном, перебувають в’язні і наглядачі, де лунають кроки… Щось схоже може статися зі мною тепер. Поруч зі мною влігся чужий сон, стиснулося равликом чуже життя. По суті, це чужий син. Про свою жінку я не хотів так говорити чи допускати в гадці. Я вважав-оцінював, сприймав мою Валю в ліжку як не-мій-сон. Воно собі хропіло поряд; коли його напівбудили фізіологічні потреби, воно йшло до вбиральні або ми займалися любов’ю, і не-мій-сон вкладався в пір’яні бебехи й кудись поринав, зовсім мене не покидаючи. Про Назарія я повинен сказати — біля мене "чужий сон". Я то сприймаю його, то не сприймаю, то ловлю тільки слід, то схоплюю хвоста, то він являється перед мною задекорованою сценою, і я то сходжу з дива, що це