Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

А рідною я не вмію брехати. От і влип, енкаведо погана. Поліцаю смердючий.

— Я розвідник, дурню. Не енкаведе і не поліцай. Я, дурню, армійська інтелігенція, інтелектуальний потенціал серед вояцтва.

— Та з усього видно, який ти потенціал!

Він явно знущався з мене, і я починав його люто ненавидіти.

— Жандарм недоношений. Розстріляв причинного, замалим свого, червоного, не вбив…

— Так треба було, не загинай, колего.

— Чорт тобі брат і колега.

— Ой дивись!..

— Мені однаково, коли вб’ють.

— До дзябла! — загарчав поляк.

— Вже од’їлись! — гукнув я. — Не дам їсти паршивцеві.

— Ну ось, — пробурмотів есесовець. Я заходив із кута в кут.

— Та замовчи, дурню! — крикнув поляк.

— А я що… — глухо відказав есесівець. — Дратує ж. Топ-топ… Не спить… Боїться, що приріжемо.

— Пся маць! — знову закричав поляк.

Я запалив цигарку і вийшов на терасу. На річці дибилися темнувато-жовті вали спливу. Сомеш гудів, як натягнута між стовпами линва. Вітер сипав в обличчя сніговицею. Шуміли і тріщали берези на гранітних щовбах. Фріц стояв у дверях гаража і припалював цигарку від цигарки. Погода тяжка, сьогодні він навряд чи піде за продуктами.

Тераса перекинена через склепінчасті входи до туалетів і впирається в глуху стіну скелі, помераженої виноградною лозою. Як і весь другий поверх, все тримається на могутніх залізничних рейках, викладено паленою цеглою і залито бетоном. Довкіл тераса обнесена невисоким цегляним бордюром, сюди курить задушливий сірководень впоміж із запахом йоду. Тут довго не затримаєшся, і я сходжу до Фріца.

— Чого нудьгуєш? — питаю.

Моє обличчя, мабуть, зментрежене нервовим нападом. Німець окидає мене пильним поглядом, каже, що чогось нездужає дружина й запалює нову цигарку.

— Я пропікав вістря ножа у полум’ї, та боюся, що занеслась інфекція, коли відрізав пуповину. Ця ідіотська війна.

Я хочу вчинити щось добре і з невиразною надією втішаю Фріца:

— Нам гірше… Ти принаймні дома.

Фріц не реагує на мої слова, наче не чує, наче не з ним балачка. Що ж! Я не Ісус на хресті, щоб вселяти стратенцям надію.

— Була в мене аптечка в гаражі, — скаржно мовить німець. — Куди її запроторили?.. Можна пошукати?

— Атож.

Фріц здивовано-вдячно зиркає на мене і піднімається на галерею.

— У бойовій кишеньці? — перепитує зі сходів.

— Десь між бинтами, — кидаю навздогін.

— Данке, пане лейтенанте. Дякую. Deine Nase gefallt mir. Ти мені подобаєшся, лейтенанте.

Думаю: твоя правда, Фріце. Keine Nüsse, säße Kerne. Невеликий червінчик, та дорогий.

Навіть найскромніший жест прихильності народжує довіру. Але чому довіра обов’язково виникає на хресті? Я хотів її викликати в українця, проте одержав дулю з маком і відчуваю до миршавого есесівця більшу неприязнь, ніж до біснуватого фюрера. Нічого. Wir Oberwassen haben. Перевага за нами.

– Є! — гула Фріц із тераси й біжить до головного входу. — У мене все є, хай не придасться.

Падає на річку перевернутий ріг смерча, знявши до неба стовпи води, відкочується вгору проти течії.

Усе заполоняє плита з дощу і снігу. Я заходжу до галереї і вмощуюся біля скляних дверей. Дзеленчать шибки. Від нервового збудження усе тіло свербить, аж пече. Дивно, що Фріц не спорудив лазні. Попаритись би та помитися. Ота сірководнева вода в туалетах витікає з надр бескида й досить тепла. Та ще зроговіє шкіра чи візьметься прищами.

Біля мене, крекчучи, вкладається есес Назар Мездрик. Без будь-якого вступу якось зачудовно-п’янко починає довге, нудне верзіння.

— Я зі Львова, з богосотвореної священичої родини отців Василіян. Коли прийшли червоні, довелося покинути духовну семінарію, при німцях подався в загін "Nachtingal". Батько освятив наші карабіни, але, коли проголосили Україну, Гітлер звелів розігнати наші загони, аж у сорок третьому дозволили набирати дивізію "Галичина".

Немає більшого приниження, ніж просити в недруга. Нас озброїли пукавками з Першої світової війни. В дивізію записався цвіт краю — переважно гімназисти і студенти. Про Крути пам’ятаємо, а хто згадає про Броди. Але не буду з п’ятого на десяте.

Як розвідник, ти повинен знати, що Гітлер наказав створити пробільшовицькі легіони навіть із англійських полонених. Ми ж, українці, брали до рук зброю заради військового вишколу, хоч командували нами переважно німецькі офіцери.

— Як у латинських та естонських з’єднаннях, — додав я.

– І в білоруських, козацьких, арабських й узбецьких дивізіях.

Назарій не на жарт розохотився оповідати.

Чужорасових військових формацій було до тридцяти. Гітлер перетворював німецьку агресію в хрестовий похід проти нашестя комуністично-масонського диктату.

Справами Галичини правив Еріх Кох. Оунівська контррозвідка не раз готувала замах на райхкомісара.

— Як і проти генерал-губернатора Франка.

— Радий довідатися, що ти і про це чув. Виявляється, вас готували як слід.

— Радянська розвідка найбільш освічена, колего.

— Нам довелося вивчати цю науку самотужки, в силу обставин. Але бачу, що й ти віриш, нібито в советах все найкраще. І танки, і літаки, і ракети… Бахвальство їх і погубить. Тобто зухвала самовіра.

— А ти мені перед цим видався повним ідіотом.

— Нерви… Та й це тупе сидіння. Чого ми вичікуємо?

— Бо невідомо, хто з ким воює, хто йде вперед, а хто відступає. Фронт розмитий, у російських котлах лишилися величезні німецькі сили.

— Бачив, їх мов саранчі. І не менше розчинилося в неходжених лісах, улоговинах ведмежих і віддалених від шляхів чорториях, на запущених фермах, по старих замках, пригрілися на плечах у вдовиць та молодиць… Трансільванський щит і Мармарош — це сполучені штати воюючої незадоволеної собою Азії і Європи.

З Великодня сорок третього, — вів далі Назарій, — дивізією "Галичина" керує Військова Управа на чолі з почесним головою генералом Віктором Курмановичем. Теж закликали до світлого майбутнього, сипалися прокламації і маніфести, відпрацьовувалися уявлення "для історії" між 1917-м та 1943 роками. Проти створення Галицької стрілецької дивізії виступили бандерівці. Німецькі намісники всіляко гальмували формування боєздатних легіонів. Більшовики відкрито проводили антипропаганду. Колишні австрійські полковники-українці орієнтували вишкіл війська на штикову атаку і не визнавали короткострільної автоматичної зброї. В цілому в цій справі не було ні стратегії, ні тактики, зате були нові пісні, синьо-жовті стяги і благословення церковників. Дивізії "Галичина" можна назвати найбільшою зрадою в Україні початку нашого століття. Хлопці боронили Київ, Вінницю, Проскурів, Кам’янець, Тернопіль і Станіслав.

— Ти віруючий? — запитав я.

— Я не вірю попам, хоч син священика, і ненавиджу всіляку "ідейну" наволоч.

— Що з вами трапилося під Бродами?

— Найбільша драма полягала в тому, що галицькі дивізії не підтримують війська Української повстанської армії. Розбіжності в орієнтації командування все більше поглиблювалися. Дійшло до того, що бандерівські війська не пропускали нас через свої ряди на відступ. Ми вже мали свої танки, літаки, гармати, навіть ереси, які здобували на полі бою. Дороги, мости,