Колектив авторів - Конституція України. Науково-практичний коментар

нової Конституції України положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором». Це означало, що Конституційний Договір встановлював момент припинення і власної чинності, і чинності Конституції України 1978 р. чітко окресленим юридичним фактом — «прийняттям нової Конституції України», а не моментом її офіційної публікації чи іншим юридичним фактом, який би настав пізніше прийняття Конституції України. Тому у випадку набуття чинності Конституцією України через певний строк після її прийняття могла виникнути ситуація конституційної невизначеності («конституційного вакууму»), що загрожувало би основам конституційного правопорядку в Україні.

Разом з тим визначення моменту набуття чинності Конституцією України «днем прийняття» — 28 червня 1996 р. (уперше Конституція України була офіційно опублікована 13 липня 1996 р. у газеті «Голос України») призвело до певних ускладнень, пов’язаних із практикою застосування судами визначених Конституцією України прав людини.

Один із таких випадків став навіть предметом розгляду Конституційного Суду України.

За наслідками розгляду відповідної справи (про набуття чинності Конституцією України) 3 жовтня 1997 р. Конституційний Суд України прийняв Рішення, в якому зазначалося, що «частину п’яту статті 94 Конституції України щодо набуття чинності законом не раніше дня його опублікування потрібно розуміти так, що дія цієї частини статті не поширюється на набуття чинності Конституцією України». Окрім цього Суд зазначив, що «за статтею 160 Конституції України вона набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 року».

При цьому Конституційний Суд виходив із того, що «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу», котра, в свою чергу, «по відношенню до так званих встановлених влад є первинною», а «закони є актами встановленої Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради України», що «зумовлює їх субординацію відносно Конституції України».

Отже, моментом набуття чинності Конституцією України є «момент оголошення результатів голосування за проектом Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України». Стенограма пленарного засідання п’ятої сесії Верховної Ради України другого скликання від 28 червня 1996 р. та інші джерела дозволяють визначити цю мить — приблизно 9 годин 18 хвилин 28 червня 1996 р.

Набрання чинності Конституцією України 28 червня 1996 р. означає початок реальної дії її норм. Виходячи з правової позиції Конституційного Суду України, словосполучення «набуває чинності» у ст. 160 означає, що відповідний нормативно-правовий акт вступив у силу (п. 3 мотивувальної частини згаданого Рішення Конституційного Суду України).

При цьому чинність Конституції означає таку її властивість, яка полягає у здатності викликати у відповідних суб’єктів (адресатів) правову активність у певному напрямі, унаслідок чого реалізуються цілі як конституційного правопорядку загалом, так і окремих конституційних принципів і норм. Із початкового моменту чинності Конституції України її норми і принципи є обов’язковими для всіх суб’єктів права на території України, застосовуються стосовно суспільних відносин, що виникли після вказаного моменту часу або до нього і тривали на момент набрання Конституцією України чинності. При цьому необхідно розрізняти чинність Конституції України, котра розпочалася 28 червня 1996 р., та процес її реалізації, який виявляється зовні в юридичній діяльності (виконанні, дотриманні, використанні). Правова доктрина виходить із того, що чинність Конституції України (як і іншого нормативного правового акта) є передумовою її реалізації.

Із 28 червня 1996 р. чинність Конституції України почала виявлятися в різних напрямах: а) конституювання правопорядку в Україні; б) правове регулювання суспільних відносин; в) безпосереднє застосування її норм і принципів.

Конституювання правопорядку насамперед передбачало припинення чинності двох конституційних актів — Конституції України від 20 квітня 1978 р., яка продовжувала діяти у частині, що не суперечила Конституційному Договору від 8 червня 1995 р., а також власне Конституційний Договір від 8 червня 1995 р. Текст Конституції України прямо не передбачає відповідної норми.

Верховна Рада України з цією метою того ж дня, 28 червня 1996 р., схвалила окремий Закон України «Про прийняття Конституції України і введення її дію». У статті 1 цього акта було закріплено положення щодо «прийняття Конституції України», а у статтях 2 і 3 — визнано такими, що втратили чинність, два вищеназвані конституційні акти.

Припинення чинності конституційних актів держави звичайним (поточним) законом України (актом Верховної Ради України) не може вважатися оптимальним підходом. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України (справа про набуття чинності Конституцією України) їх чинність була припинена 28 червня 1996 р. самим фактом прийняття (і набуттям чинності) Конституції України. При цьому Суд указав: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована одно- предметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що із прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. До того ж сам Конституційний Договір по суті передбачав втрату ним чинності і скасування чинної на момент його підписання Конституції із прийняттям нової Конституції України».

Набуття чинності Конституцією України означало, що народ України, по суті, підтвердив своє рішення про заснування нового конституційного ладу. Через закріплення в Основному Законі таких основоположних правових принципів, як суверенний, незалежний, демократичний, соціальний і правовий характер держави, цілісність її території, визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, верховенства права, ролі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, встановлення головного обов’язку держави в утвердженні і забезпеченні прав і свобод людини, народ України визначив правові завдання і рамки подальшого розвитку державності, які є обов’язковими для законодавчої, виконавчої і судової влад. Крім того, чинність Конституції України в цьому напрямі виявилася у пов’язуванні держави правом, лімітуванні діяльності органів державної влади, їх посадових осіб рамками права.

Набуття чинності Конституцією України 28 червня 1996 р. мало наслідком здійснення нею правового регулювання. Її норми негайно набули поширення на всій території України, змінюючи права і обов’язки відповідних суб’єктів правовідносин (фізичних осіб, юридичних осіб, органів державної влади тощо). Коментовану статтю Конституції України необхідно розуміти у взаємозв’язку з положеннями ст. 8, частини друга і третя якої встановлюють, що Конституція України «має найвищу юридичну силу», закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй, а також те, що «норми Конституції України є нормами прямої дії».

При цьому необхідно врахувати, що негайно набувають чинності й такі конституційні норми, які