Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

від нього дій і чернець не підвів. Він пройшовся навколо фонтану в напрямку дерева.

– Десь тут. – Роздумував вголос Дітар. – Воно має бути на самому видимому місці.

Він робив вже друге коло, повільним кроком огинаючи фонтан.

– Ну ж бо… Покажися! – Продовжував думати чернець. – Голки небесні. – Прозвучало в голові у ченця, і він сунув руку під воду, намацавши на стінці сліди надряпаних написів, що прикривали могутні корені великого дерева. – Це зараз портал лежить, а раніше він стояв.

Чернець подивився у воду і прочитав напис, що розпливався у хвилях. "Розчиняй і згущуй" – Свідчив напис.

Він подивився на Сатану, який так намагався зачепити ченця своїми словами, і обдарував його затяжною посмішкою.

– Велику частину свого життя ченці проводять за книгами. – Повідомив Дітар Сатані, що насміхався, і вставив тризубець у корінь дерева.

Вода в фонтані засвітилася, випустивши промінь світла угору. Величезний промінь було видно здалека. Він так високо злетів, що можливо міг пробитися в зовнішній світ і далі. Дерево тут же розквітло і забарвилося синіми квітками. Сатана був зачарований такою красою.

– Тут росте дерево безсмертя, яке цвіте і приносить плоди раз в шість тисяч років. – Говорив Дітар. – На цьому дереві кругле листя і червоні гілки, сині квіти і червоні плоди. Ті, хто покуштували їх, набувають вічної молодості. Те саме відбувається і з тими, хто вип'є з фонтану вічного життя, вода дає початок Підземній річці Безсмертя.

Він цитував стародавнє писання, що оповідало про джерело Безсмертя. Сатана був здивований не менше інших. Він і справді його знайшов, але не знав, як їм користуватися, а тепер чернець відкрив йому цю таємницю.

– Люди, брали в руки змій, і проходили через Ворота Поміжсвіту, і ставали людьми ящерами. Їх тіло давало їм силу на будівництво всього, що ти не можеш пояснити. – Сказав Дітар, заворожено дивлячись углиб води. – Потім, ключ до Воріт – великий артефакт Тризубець, був викрадений. Тоді Давид і пішов на його пошуки, покинув Підземний Світ, і побудував ДаАрію.

– Пройшло надто багато часу. – Сказав Агіас ченцям. – А коли Ханой знайшов Тризубець, вже було важко врятувати ящерів, адже це була справжня війна. Місія полягала не в тому, щоб знищити ящерів, а щоб врятувати. Але можливість бути безсмертними, затуманювала розум людей. Ті, хто колись досягали цих гір, розповідали, що там знаходяться небожителі і еліксир, що дарує безсмертя. Серед правителів не було такого, хто не бажав знайти Кайлос.

– Колись давно, перед замком, було виблискуюче джерело з фонтаном, і сотні рептилоїдів, по черзі пили його воду. – Не звертаючи ні на кого увагу, говорив чернець. – Над джерелом росли гарні квіти, а звук від фонтану зачаровував .

Агіас почувши слова Дітара, взяв в руку змію і ввійшов до фонтану. Він хотів перевірити історію, і це була єдина можливість. Стільки легенд вже стали дійсністю в нього на очах. Переконатися в правдивості цих оповідей він захотів особисто. Він занурився в воду з головою, і зник в яскравому сяйві порталу. Всі дивилися, затамувавши подих. Його не було кілька хвилин і мовчання почало вриватися тихим, хвилюючим перешіптуванням.

Голова Агіаса з'явилася з води, і він зробив глибокий вдих. Його зовнішній вигляд був не таким, як раніше. Він перетворився на рептилоїда. Чернець вийшов з води і з'явився перед своїми друзями. Довга зубаста щелепа, високий зріст, зелена шкіра, хвіст і потужна мускулатура, тепер, це було його власне тіло. Він відчував надзвичайну силу і впевненість. Потужність текла по його жилах, і ченці могли бачити це в його очах, що горіли.

– Він ящер! – Заговорили ченці. – Що тепер з ним робити?

– Нічого. – Відповів Дітар. – Все може працювати в обидві сторони.

– Як двері? – Ставили питання ченці.

– Той, хто дає, може і забирати. – Лише відповів чернець і продовжив дивитися на свого друга.

Той знову пірнув у воду, окропивши нею, натовп, що стояв поруч. Його знову не було кілька хвилин, а потім його людські руки вхопилися за край фонтану і він виліз назовні в вигляді колишнього Агіаса.

Ханой побачивши, то що сталося з Агіасом був вражений.

– Це можливо! – Подумав Цар Світу.

Він, не втрачаючи часу, віддав наказ заводити у фонтан всіх спійманих рептилоїдів.

– Вони повинні "звільниться"! – Сказав Ханой. – Стати звичайними чоловіками і жінками. Наш обов'язок їх врятувати!

Воїни побігли виконувати наказ командира і вести всіх, кого змогли знайти. Солдати вели рептилій до фонтану, ті чинили опір, але сил вирватися з полону вже не було. Їх захисників вбили, а самих ведуть, як вони думали, в рабство. Через десять хвилин, перших з полонених рептилій, було перетворено на людей. Вони виринали з води, і падали знесилені на землю. Вони давно не користувалися людськими тілами, і вже забули, як це ходити на таких тоненьких ногах.

Ченці допомагали їм підвестися і відводили в сусідні будинки, де ті могли прийти до тями після перетворення.

Сатана, Дітар і Ханой залишилися самі.

– Ви можете змінити їх зовнішність, але не нутро. – Почав розмову Сатана. – Я покажу тобі, коли справи стануть зовсім погані, ці люди, зжеруть один одного і вас заразом.

– Раніше ти думав про інших, а тепер про себе. – Із сумом помітив Ханой.

– Ні. – Заперечував той. – Я не змінився, просто ви ніколи не знали мене.

– А що ж тоді?

– Нічого. Я завжди був тим, ким мені треба було, а ви бачили лише мою гру.

– Я знаю про тебе досить. – Рішуче відповідав Ханой. – Граючи в незнайому гру, ніколи не роби першого ходу. Я стежив за тобою.

– Але не встежив. – Перервав його Сатана. – Вона все ж померла.

– Ні тобі, ні мені немає виправдання. – Ханой намагався, не залучатися до розмови, але Сатана саме цього і бажав. – Бережи спокій, навіть коли в середині бушує шторм. – Нагадував собі Цар Світу, доки Сатана колов його фразами і помилками минулого. – В цьому світі можна шукати все, крім любові і смерті. Бурі затихнуть, клятви забудуться. Потрібно вміти переносити те, чого не можна уникнути.

– Слова придумали для брехні, а правду говорять вчинки.

– Твої вчинки, Сатана про тебе не говорять, вони кричать про тебе. Ти руйнуєш все, що потрапляє тобі в руки. Того вечора, я подивився їй в очі. Скільки ж печалі, скільки ж туги було в них. "Врятуй", кричали вони. Очі кричали, а вона посміхалася. Навіть таку чарівну квітку, як Ануш, ти теж наважився згубити.

– Вона присягалася мені. Казала, що буде до кінця, але… – Оратор замовк. Він усміхнувся. – Люди міняються, і часто вони стають тими, ким