Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

Земля посипалася на голови солдатів, хто не встиг сховатися, був вже мертвий.

– Не здавати позиції! – Кричав Ханой.

Солдати обстрілювали все, що рухалося в їх сторону.

– Скільки їх? – Запитували воїни, але відповіді не було.

Ченці встигали вести атаку з різних боків. Агіас повернувся до Дітара, його порвана штанина обливалася кров'ю, але чернець не звертав на це уваги.

– Твоя нога! – Помітив чернець.

Агіас не дивлячись у бік Дітара, лише махнув рукою.

– Доки на місці, нічого страшного.

– Закінчилося? – Видихнувши, запитав Дітар.

Агіас намагався віддихатися. Його груди роздувалися і випускали потоки повітря з ніздрів.

– Ненадовго. – Відповів Агіас.

– Думаєш, це не все?

– Ні, так починається кожну годину. Ці тварюки не сплять.

– Ви весь цей час не спали? – Здивувався чернець.

– Не спали.

– Треба щось робити! – Рішуче заявив Дітар.

– Ця війна ніколи не закінчиться… – Лише відповів Агіас і почав перев'язувати рану.

Глава 77

"Чернець терплячий і міцний, як тілом, так і духом".

Заповідь Сімдесят сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.

Бої з ящерами все легшали. Їх вилазки і нічні атаки, стали менш агресивними, а катапультування вогняними кулями стало рідкістю. Армія на чолі з Ханоєм просунулася глибоко в землі рептилій і вже впритул підійшла до міста і замку Сарафа. Ченці з воїнами тіснили ворога до стін. Місто було близько, його стіни були чорними, що дуже виділялося. Загони ворога ховалися в своєму притулку і збиралися тримати оборону. Ханой готувався до блискавичного штурму. Часу вичікувати – не було, пора було закінчувати цю війну.

Минулі перемоги сильно надихнули армію Агарти. Поки з ними Ханой Побідоносець, ніякі тварюки не зможуть взяти верх. Зараз вони вже рубали триметрових рептилій, як худобу. Втрати серед людей теж були відчутні, більше трьохсот солдатів було вбито. Кожен був готовий опинитися на місці загиблого заради перемоги у великій війні проти рептилоїдів.

– Діяти будемо швидко. – Говорив Ханой. – Хоч місто і може бути повне сюрпризів, але поки що наші сили переважують.

– Може, братимемо місто облогою? – Виступив один з солдатів. – Кілька днів облоги, ослаблять рептилій, і ми понесемо менше втрат при прориві.

– Ящери можуть жити без їжі місяцями. – Відповів Цар Світу. – Взяти їх змором набагато складніше. Швидше ми самі ослабнемо, доки чекатимемо, а ось вони зможуть придумати план до відступу, або ще гірше – до контратаки.

Солдат мовчки, кивнув головою, не маючи більше заперечень.

– Наше прибуття – вже несподіванка для тварюк. Ми висадилися на їх берег, а тепер зайдемо до них у двір без стука.

План Ханоя був простий. Брати місто цілком і відразу. Атакувати будуть з чотирьох сторін. Без зволіканнь військо вийшло на місто. Почався штурм. Воїни попрямували на ворота. Їх ніхто не охороняв. Вони зустріли лише два десятки рептилоїдів. Солдати, без особливих зусиль залізли на стіни і ввійшли до міста. Ящерів виявилося дуже мало. Місто було покинуте або ж … їх могла чекати пастка. Пару десятків тіл лежали перед містом і десяток за стіною.

– Невже це все? – Думали солдати.

Ханой теж був здивований тому, що рептилій більше не залишилося.

– Сараф блефував. – Припустив Дітар.

– До чого ти хилиш? – Запитав Ханой.

– Він говорив, що їх мільйони, щоб залякати нас, а насправді їх пару сотень.

Ханой провів своєю рукою по підборіддю. Він не міг, повірити в це, але факти вказували на істинність слів ченця.

– В місті мають бути ще ящери. – Сказав Цар. – Візьміть їх під варту, але не вбивайте. Вони нам будуть потрібні живими.

Ченці вийшли на вулицю, що вела до центрального замку Сарафа. Пройшовши по кам'янистій дорозі, вони потрапили на площу з великим фонтаном. Величезний простір крутив голову. Навколо не було нічого, крім невеликого зеленого острівця, де росло розмашисте дерево, яке сягало корінням у фонтан, водна споруда по центру і дорога до замку позаду нього.

Фонтан був розміром з невелике озеро. Він був врівень із землею і явно не дуже глибокий. Навколо води були візерунчасті парапети зі зміями, що звивалися і повзали то у воді, то по землі. Поряд з ним стояв Сатана і Тарсіша. Вона все ще була пов'язана і дуже слабка. Дітар побачивши її, відразу кинувся до неї. Сатана штовхнув дівчину у бік ченця і Дітару довелося ловити її. Схопивши за талію, він притиснув її до себе. Тарсіша майже втратила свідомість. Чернець поклав її на землю і кинувся за Сатаною, але Ханой встиг схопити його за рукав.

– Не зараз. – Сказав Цар Світу.

– А коли? – Крикнув чернець. – Він зло. Я вб'ю його, і це буде кращим подарунком цьому світу.

– Всьому свій час. Якщо б я його вбив тоді, то ми б сюди не допливли.

– Але, якщо б ти його вбив тоді, нам би не було сенсу сюди плисти – Соломон був би живий.

Ханой постарався втихомирити ченця поглядом.

– Він не небезпечний зараз. Судити його буде народ Агарти, а не ми.

Дітар послухав Ханоя, але тільки тому, що він Цар Світу і його командир. Дітар подивився Сатані прямо в очі.

– Ти труп. – Говорив погляд ченця.

Сатана був спокійний. Події, як завжди, проходили повз нього. В нього було своє життя, паралельне цьому світу.

– Це фонтан безсмертя. – Вимовив Сатанаель. – На великій зброї, такі ж знаки, як на фонтані. Але я їх не розумію. Ця мова мертва. – Він помахав тризубцем, який тримав у лівій руці.

– Ти вкрав його в мене на кораблі!

– Ти правий. – Ствердно похитав головою Сатана, залишаючись у своїх роздумах. – Я не розумію, як це працює?

Сатана кинув тризубець до ніг ченця:

– Тоді покажи нам, чернець, як користуватися цим пристроєм. – Глузливо вимовив Сатана.

– Ворота Поміжсвіту. – Вказав Дітар на цей фонтан. – Древні книги Шамбали, були перекладені циганами та мною прочитані. Автори стародавніх книг стверджують, що Ворота Богів існували завжди. Саме "завжди", а не до перших людей.

– В книгах була відповідь? – Обережно запитав Ханой.

– Так. Фонтан – це портал, а тризубець – це ключ. – І дбайливо підняв артефакт.

– Двері і ключ! Ніщо один без одного, а разом це одне ціле! Як же все просто! Чому я цього не зрозумів раніше! – Радісно прокричав Сатана і вдивлявся у воду.

На площі поступово почали збиратися солдати. Ченці вже всі були тут і спостерігали, що відбувається.

– А це – Дерево Пізнання. Його місія – зберігати і розкривати таємниці. Воно може звільнити все, що приховано, а може і сховати те, що лежить на видноті.

Всі перевели свій погляд на Дітара. Ханой теж чекав