Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

ви кажете, — заперечила пані Данґляр, зробивши останню спробу, — що цей хлопчина — бурлака, сирота, його всі покинули?

— Тим гірше чи радше тим ліпше. Провидіння вчинило його таким, щоб не було кому побиватися за ним.

— Ви завзялися на слабкого, мосьпане!

— Убивця — слабкий?

— Його ганьба заплямує мій дім.

— А хіба мій дім не затаврований смертю?

— Ви безжальні до інших, — вигукнула баронеса. — То запам’ятайте мої слова: до вас теж будуть безжальні.

— Нехай буде так! — виголосив Вільфор, погрозливо здійнявши руки до неба.

— Бодай відкладіть справу цього бідолахи, якщо його заарештують, до наступної сесії, адже мине півроку і все забудеться.

— Ні, — відказав Вільфор, — у мене ще п’ять днів попереду; слідство скінчилося; п’ять днів мені цілком вистачить; та й хіба ви не розумієте, мосьпані, що й мені треба забутися? Коли я працюю, а я працюю вдень і вночі, бувають такі хвилини, коли я нічогісінько не пам’ятаю, а як я не пам’ятаю, то я щасливий, як ото щасливі небіжчики, — та все ж таки це ліпше, ніж страждання.

— Таж він утік, то дайте йому сховатися, адже бездіяльність — найлегший спосіб виявити милосердя.

— Я вже сказав вам, що вже запізно: телеграфом на світанку розіслали наказ, і тепер…

— Пане, — входячи до кабінету, мовив покойовий слуга, — телеграма з міністерства внутрішніх справ.

Вільфор ухопив конверт і хутко його відкрив.

Пані Данґляр здригнулася від жаху, а Вільфор аж затремтів з утіхи.

— Заарештований! — вигукнув він. — Його затримали в Комп’єні, усьому край.

Пані Данґляр підвелася, її обличчя було бліде.

— Прощавайте, мосьпане, — сухо сказала вона.

— Прощавайте, мосьпані, — відказав королівський прокурор, майже радісно проводячи її до дверей.

І повернувся до письмового столу.

— Так! — сказав він, ударивши долонею по телеграмі. — У мене є фальшування, три крадіжки, два підпали, бракувало мені тільки убивства, і ось воно, тож сесія буде чудова.

III. Привиддя

Як ото казав королівський прокурор пані Данґляр, Валентина й досі нездужала.

Вона була геть знесилена і не вставала з ліжка; про втечу Ежені, про арешт Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто, а також про звинувачення його в убивстві вона дізналася у себе в кімнаті, від пані де Вільфор.

Проте вона була така квола, що та розповідь не справила на неї того враження, яке, либонь, справила б, якби вона була здорова.

До чудернацьких дум і плинних примар, що народжувалися в її хворому мозку чи пропливали перед очима, тільки додалося ще кілька невиразних думок, декілька розмитих образів, та й ті незабаром розтанули, бо їх витіснили власні відчуття.

Удень Валентину ще пов’язувала з дійсністю присутність Нуартьє, який вимагав, щоб його крісло переносили до внуччиного покою, й цілісінький день збував там, не зводячи з недужої батьківського погляду; повернувшись із суду, Вільфор сидів годину чи й дві з батьком і донькою. О шостій годині Вільфор ішов до свого кабінету, о восьмій приходив Д’Авріньї й сам приносив мікстуру, яку готували Валентині на ніч, потім Нуартьє заносили до його покою.

Доглядачка, яку найняв лікар, заступала всіх і йшла аж о десятій чи одинадцятій годині, коли Валентина засинала.

Перш аніж піти, вона віддавала ключ від Валентининої кімнати самому Вільфорові, тож до покою недужої можна було пройти тільки через спальню пані де Вільфор і кімнату малого Едуара.

Щоранку Моррель приходив до Нуартьє питатися про здоров’я Валентини; хоч як це було дивно, він із кожним днем ставав дедалі спокійніший.

Адже Валентина, хоч вона й досі була у сильному нервовому збудженні, почувалася дедалі краще; та й хіба не сказав йому граф Монте-Кріс­то, коли він прибіг до нього в нестямі, що як за дві години вона не помре, то буде порятована?

І ось Валентина жива, і минули вже два дні.

Нервове збудження, що про нього ми казали, не покидало Валентину навіть уві сні чи радше в тій дрімоті, яка увечері охоплювала її; тоді, у нічній тиші, у тьмяному світлі нічника, що жеврів на коминку, під алебастровим ковпачком, перед нею пропливали тіні, що наповнюють кімнати недужих і хвилюються від уривчастих помахів невидимих крил гарячки.

Тоді їй увижалася то мачуха з грізними полум’яними очима, то Моррель, що простягав до неї руки, то граф Монте-Кріс­то, навіть меблі, як марила вона, оживали і пересувалися по кімнаті, і так тривало години до третьої ночі, коли її охоплював тяжкий, олов’яний сон, що тривав до самісінького ранку.

Увечері того дня, коли Валентина дізналася про втечу Ежені й арешт Бенедетто, після того як пішли від неї Вільфор, Д’Авріньї й Нуартьє, допіру на церкві святого Філіпа Рульського вибило одинадцяту, доглядачка поставила коло недужої приготований напій і, зачинивши двері, пішла в буфет, де з тремтінням слухала розповіді про похмурі події, які вже третій місяць хвилювали слуг королівського прокурора. І тоді в ретельно замкненій кімнаті Валентини розігралася несподівана сцена.

Після того, як доглядачка пішла, минуло хвилин із десять.

Валентина вже годину лежала в гарячці, що поверталася до неї щоночі, і в її голові, попри її волю, тривала вперта, одноманітна і невблаганна праця, що без угаву і намарне відтворювала ті самі думки і породжувала ті самі образи.

Аж раптом у таємничому, хибкому світлі нічника Валентині здалося, ніби книжкова шафа, що стояла в ніші коло коминка, помалу і безгучно відсунулася.

За іншої пори вона сягнула б до дзвоника і погукала на поміч, та вона була в напівзабутті, тож ніщо її вже не дивувало.

Вона розуміла, що видива, які її оточували, породжені її маренням, адже вранці від тих нічних примар, які зникали з першими променями сонця, не залишалося і сліду.

Із шафи вийшов чоловік.

Валентина так звикла до гарячкових видінь, що не злякалася, а тільки широко розплющила очі, сподіваючись угледіти Морреля.

Видіння наблизилося до ліжка, потім зупинилося, наче прислухаючись.

Тієї миті промінь від нічника пробіг його обличчям.

— Ні, не він, — прошепотіла Валентина.

І, певна того, що це тільки сон, вона почала чекати, коли ж цей чоловік, як ото трапляється уві сні, зникне або ж набуде іншого вигляду.

Вона помацала свій пульс і, слухаючи його швидкі удари, згадала, що ті набридливі видіння зникають, якщо випити трохи мікстури — той освіжальний напій, що його приготував лікар, якому Валентина скаржилася на лихоманку, збивав гарячку і прояснював свідомість; щоразу, як вона його пила, їй трохи ставало легше.

Валентина простягнула руку, щоб узяти склянку з кришталевої тарілочки, та примара швидко ступнула до ліжка і зупинилася так близько від Валентини, що вона почула її подих і навіть відчула дотик її руки.

Ніколи ще примари, які ввижалися Валентині, не скидалися так на дійсність, тож вона почала розуміти, що все це діється насправді, що глузд її не потьмарився, і здригнулася.

Дотик, що його вона відчула, зупинив її простягнуту руку.

Валентина помалу забрала її.

Тоді видіння, що від нього не могла вона відвести очей, та все ж таки почувала до нього радше