Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

поглиблювала її печаль, струсонула її до глибини душі; у супроводі лакея, що ні на мить не втрачав її з поля зору, вона увійшла до кабінету королівського прокурора.

Хоч як була заклопотана пані Данґляр тим, що привело її сюди, проте зустріч, яку влаштували їй слуги, здалася їй такою обурливою, що розпочала вона зі скарг.

Та Вільфор помалу звів голову і глянув на неї з такою сумною усмішкою, що скарги завмерли на її вустах.

— Вибачте моїм слугам той страх, у якому я не можу їх звинувачувати: їх запідозрили, то вони й самі стали підозрювати.

Пані Данґляр частенько чула у світських колах балачки про панічний страх у домі Вільфорів, та вона ніколи не повірила б, що це почуття могло сягнути таких крайнощів, якби не упевнилася в цьому сама.

— То ви теж нещасні? — запитала вона.

— Так, люба пані, — відказав королівський прокурор.

— І вам шкода мене?

— Від усієї душі шкода, мосьпані.

— Ви розумієте, чому я прийшла?

— Ви прийшли, щоб поговорити зі мною про те, що сталося у вашому домі?

— Це страшенне лихо, пане.

— Тобто прикрість.

— Прикрість! — вигукнула баронеса.

— Шановна пані, — відказав королівський прокурор із незворушним спокоєм, — я тепер прозиваю лихом тільки непоправне.

— Невже ви гадаєте, що це забудеться?

— Усе забувається, мосьпані: ваша донька вийде заміж завтра, якщо не сьогодні, за тиждень, як не завтра. А що до нареченого панни Ежені, то я не думаю, щоб ви за ним шкодували.

Пані Данґляр глянула на Вільфора, приголомшена цим майже насмішкуватим спокоєм.

— Я прийшла до друга чи ні? — запитала вона із сумовитою гідністю.

— Ви ж знаєте, що це так, — відказав Вільфор, і щоки його зашарілися.

Те запевнення нагадало їм про інші події, ніж ті, що хвилювали обох цієї миті.

— То будьте сердечніші, любий Вільфоре, — сказала баронеса, — поводьтеся зі мною, як друг, а не як суддя, я глибоко нещасна, не кажіть мені, що я маю бути весела.

Вільфор уклонився.

— За останні три місяці в мене завелася егоїстична звичка, шановна пані, — сказав він. — Коли я чую про лихо, то я згадую про моє лихо, це порівняння спадає мені на думку навіть незалежно від мого бажання. Ось чому поруч із моїм лихом ваше лихо здається мені простісінькою прикрістю, ось чому поруч із моїм трагічним становищем ваше становище здається мені принадним; проте ви гніваєтеся, тож облишимо це. Отож, ви казали, пані?..

— Я прийшла, щоб дізнатися у вас, друже мій, що чекає на цього самозванця.

— Самозванця? — перепитав Вільфор. — Бачу, мосьпані, ви, мов навмисне, то применшуєте, то перебільшуєте. Андреа Кавальканті чи радше Бенедетто — самозванець? Ви помиляєтеся, мосьпані: Бенедетто справжнісінький убивця.

— Шановний пане, я не заперечую вашої поправки, та що суворіше покараєте ви цього бідолаху, то тяжче це відгукнеться на нашій родині. Забудьте про нього на якийсь час, дайте йому втекти.

— Пізно, мосьпані: я вже дав наказ.

— Тоді, якщо його заарештують… Гадаєте, його таки заарештують?

— Сподіваюся.

— Якщо його заарештують, — а я вже не раз чула, що в’язниці напхом напхані, — залиште його у в’язниці.

Королівський прокурор похитав головою.

— Бодай доти, доки моя донька не вийде заміж! — докинула баронеса.

— Неможливо, мосьпані; у правосуддя свій лад.

— Навіть для мене? — напівжартома, напівповажно запитала баронеса.

— Для всіх, — відказав Вільфор, — і для мене, як і для інших.

— Ага… — сказала баронеса, не пояснюючи словами тієї думки, що викликала цей вигук.

Вільфор зиркнув на неї своїм допитливим поглядом.

— Знаю, що хочете ви сказати, — провадив він, — ви натякаєте на чутки, що поширилися містом про те, що смерть, яка ось уже третій місяць вбирає у траур мій дім, смерть, від якої дивом порятувалася Валентина, — не випадкова смерть.

— Я геть не думала про це, — хутко сказала пані Данґляр.

— Ні, ви про це думали, пані, й це справедливо, тому що ви не могли не подумати про це і не сказати собі: ти, що караєш за злочини, скажи: чому злочини довкола тебе кояться безкарно?

Баронеса зблідла.

— Ви казали собі це, правда ж, пані?

— Так, мушу зізнатися.

— Я вам відповім.

Вільфор підсунув свій фотель до стільця пані Данґляр і, впершись обома руками на письмовий стіл, голосом, що звучав глухіше, ніж звичайно, заговорив:

— Існують злочини, що залишаються без кари, тому що злочинці невідомі, і замість винного міг би потерпіти невинний; та коли тих злочинців виявлять, — і Вільфор простягнув руку до великого розп’яття, що висіло навпроти його столу, — щойно їх виявлять, — повторив він, — Господом Богом клянуся, хоч хто вони там будуть, вони помруть! Тепер, після клятви, яку я дав і якої дотримаюся, зважтеся попросити в мене пощади цьому негідникові!

— Та чи певні ви, мосьпане, — запитала пані Данґляр, — що він такий вже злочинець, як це кажуть?

— Ось його справа: Бенедетто отримав п’ять років каторги за фальшування, — як бачите, хлопчина вже подавав надії, — потім утеча, потім убивство.

— А хто ж він… цей бідолаха?

— А хтозна! Бурлака, корсиканець.

— Ніхто до нього не признався?

— Ніхто, батьки його невідомі.

— А той чоловік, що приїздив із Лукки?

— Такий самий шахрай, як і він, може, спільник.

Баронеса благально склала долоні.

— Вільфоре! — сказала вона своїм найніжнішим і найвкрадливішим голосочком.

— Заради Бога, пані, — твердо, навіть трохи жорстко відказав королівський прокурор, — ніколи не просіть у мене пощади винному! Хто я? Закон. Хіба у закону є очі, щоб бачити вашу печаль? Хіба у закону є вуха, щоб чути ваш ніжний голос? Хіба у закону є пам’ять, щоб відгукнутися на ваші злагідні думки? Ні, шановна пані, закон повеліває. І коли закон повеліває, він карає. Ви скажете мені, що я жива істота, а не кодекс, людина, а не книжка. Погляньте на мене, пані, погляньте довкола мене: хіба люди бачили в мені брата? Хіба вони мене любили? Хіба вони щадили мене? Чи просив хтось зглянутися над Вільфором і чи подарував йому якусь провину? Ні, і ще раз ні! Мене переслідували, завжди переслідували! А ви, жінка, сирена, дивитеся на мене своїм чарівливим поглядом, який нагадує мені про те, за що я повинен червоніти. Авжеж, червоніти за те, про що ви знаєте, і, може, не лише за це. Та відтоді, як сам я опустився, може, і нижче від інших, відтоді здираю я з людей їхнє вбрання, щоб знайти гнійники, і знаходжу їх завжди, навіть більше: знаходжу їх із радістю, із захватом, ці прикмети людської слабкості чи людської злоби!

Адже кожна людина і кожен злочинець, якого я караю, здається мені живим доказом, зайвим доказом того, що я не мерзенний виняток! Що ж, на жаль, усі люди злі, мосьпані, тож доведімо це і покараймо негідника.

Вільфор промовив ті останні слова з надзвичайним шалом, майже люттю.

— Та