Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

ковтнути ще раз і ще раз. Це проспівана пісня, це прозріння, яке відбулось, усе непоправне, на яке можна зважати і не зважати, мов на марноту марнот. Це все, що в минулому, може стати Різдвом, правилом, традицією чи вічним нещастям. Минуле обростає кораловими рифами, жабуринням, заноситься намулом, плином життя, який, як і час, не можна зупинити чи спрямувати в інший бік. Ми не можемо того, чого не можемо, змудрував один великий безбожник, не розуміючи, що це було написано на скрижалях первісних заповідей. Чим більше узагальнення, тим менше істини. Літописи розцвітають. Камінь оживає. Але протилежністю стає не все. Вічність нездатна переродитися. Людська думка — вічна. Порожнини не буває. І чорне стає білим. Цей факт називається вічністю. Ця реальність ніколи не стане культом, а ось те, що міняється, хочеться культивувати, мовби стримуючи, обмежуючи вічність.

Наше очікування — обставинне, штука неприродна і гріховна, бо культивує стояче болото існування, яке ще можна назвати животінням. Животіння не є формою існування. Хомут на шиї — не спосіб існування вола, а тільки закляття, лише знаряддя, пристосоване до шиї вола і посторонків, які тягнуть воза. Це названа причина, опредмечений зв’язок віддалених явищ, які не мають спільних рис. Хіба можна стверджувати, що війна погвалтувала глуху наймичку Дорфмана? А так воно і є, хоч Фріц спав з молодою наймичкою до війни і навіть далеко до війни, коли дівчині було тринадцять чи й менше, та була вже в неї цікавість до протилежної статі. Мабуть, її паралізував страх, але вона, зрештою, покірно віддалася Фріцові, і це єднання отримало продовження, стало нормою і потребою, а тепер глуха не перечить групі полонених й, можливо, їх жаліє, по черзі гладячи спітнілі чуби. Отже, причина далеко звідси, війна — тільки умова, винахід для падіння у тартар, де свобода не поціновується як найвище людське щастя.

Є люди, наповнені брудом предковічних кривд. Ці люди невиправні, як сам гріх в образі сатани. Ці люди без кровопускань з ближнього нездатні існувати, їм невластиве відчуття свободи, їм служить за виправдання навіть добро, яке вони зворушено споглядають, навіть зронюють сльозу замилування, ці люди на добродійство неспроможні, бо їхня душа у вічній тузі за злом. Вони покидають світовий лад у безпам’ятстві, як безживний камінь і вічні айсберги без ознак життя. Це мерці, заморожені конденсати, не запліднені Творцем. Може, це й матеріал життя, але проминуть тисячоліття, поки їх воскресить жива думка, потрібні нові й нові зледеніння, щоб вони запульсували відчуттям власної доцільності в плині життя, власної потреби і спромоги стати святим духом творення у спадках творення. Тут відродження — пустий звук, холодна порожнеча, де не прослуховується жодне енергетичне поле і не звучить музика усесвіту, яка народжує думку, слово і акт творення творива в процесах удосконалення у всеосяжній гармонії космосу, яка не допускає порушень законів мегафізики та перенасичень мікросилами відносно спокою в майбуттях.

Здається, я таки дуже осерджений на людину-посередність, тим паче нікчему і огидне лайно довкілля. Тому зберігаю свої медитації в глибині серця і роблю вигляд, що мене поглинула верхоглядська незворушність, огорнула щитами непроникності й непередбаченості. А загалом це впливає на людей, це мій захист, непробитна оболонка, китайська стіна, мені з цим живеться доволі стерпно, і нехай так триває день, ще тиждень, місяць, рік, століття — до нового пришестя… Коли воля Твоя. Це моя оправдано-пошла суть і пошляцька сутність, між берегами неба і землі, де панує безтілесна задума тривог.

* * *

До неї від сили три-чотири кілометри, але бачу завал на вузенькій доріжці під навислими скелями, де закінчується Карлова долинка над рікою. Мабуть, до гамованки з плато веде не позначена на малі стежина чи дорога, бо як добираються до шлюзів бокораші? А на плато, мабуть, не позначене на мапі поселення, бо звідкіля братися бокорашам? Очевидно, полковник з конем добирався з плато ще при розумі, а в каньйоні здурів. Я його мусив убити, бо він міг повбивати нас, адже я зняв з нього ремінний пасок з кобурою і револьвером та двома обоймами. Зрештою, божевільного з іншого світу я не міг провадити з командою, вони й без цього небезпечні, пильнуй, та не вір. Навіть отому українцеві не вір. Воював у дивізії "Галичина", утік з-під Бродів, пристав до німецьких дезертирів…

Ні, полковника я мусів застрелити. Останні його слова були: "Vorwerts…! Мir tut… weh…"

Полонені не втікали б на північ, адже там наші тили. Вони б утікали сюди, проти течії Сомешу, — десь там у верхів’ях їхні домівки. Цілий збрід потрапив до наших рук: два німці, два угри, два румуни, два поляки, два чехи, українець і хорват. Усі якось вживалися до війни на терені Семигородщини-Трансільванії. Схоже, втікачі чи батьки їхні, а чи діди-прадіди втікачі, це навіть з ликів можна прочитати. Хитрі і підступні, демонструють смирення, але не клади пальця до рота.

І цьому не вір.

Він — волиняк. Прізвище — Лучиня. Ім’я — Нестор. Відрекомендувався "Нестерко", і я подумав, що це прізвище, але — це лиш його оунівський псевдонім. Спробував мене агітувати, проте я постукав нігтем по ріжку шмайсера і він прикусив губу і потупився. Більше ми не зустрічаємось поглядами, хоч я досить часто зупиняюся очима на його обличчі.

* * *

Якщо ми рушимо далі вздовж Сомешу, — а більш безпечної і взагалі іншої дороги не маємо, — то доведеться подолати тіснину від Марамороського гірського масиву, над яким височіє Пєтрос. У Дежі, при злитті Сомешу і Красної, ми сядемо на поїзд, який перетне кілька тунелів, промайне повз Бай-Маре і довезе нас до Сату-Маре, до казарм, де розташовані збірні пункти для полонених у Яссько-Кишинівському котлі гітлерівців. Коли надійде команда з Москви, полонених посадять у телятники, і ми рушимо назад понад Сомешем до Дежа, потім через Бистрицю, Брашов, Плоєшті, Бухарест — до Констанци. Я не вперше супроводжую полонених і знаю, як важливо тримати в голові маршрут пересування від базового місця до пункту призначення. Коли схема твого руху в твоїй голові, ти готовий до будь-яких несподіванок. Але в моїй теперішній ситуації, якщо полонені трансільванці не спробують утікати, я несподіванок не чекаю. Я катастрофи внутрішньо не відчуваю попереду, а це гарантія, що все буде гаразд.

Обмізковуючи який-небудь план, людина обов’язково бачить "в кінці тунелю" позитивний результат. Навіть негідник, який замислив злочин або помсту, неодмінно втішається майбутньою перемогою, а весь процес зондування обставин, обмірковування і прочитання "плану" задуму — це суцільна втіха, яку дав цей оптимістичний