Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Романи, Роман Васильович Андріяшик 📚 - Українською

Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

203
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Романи" автора Роман Васильович Андріяшик. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 301 302 303 ... 327
Перейти на сторінку:
мене в Ганси. В обох були сині-пресині очі, обидва тонкогубі й худорляві, обидва з довгими нервовими пальцями й майже одного зросту. Поводилися з гідністю, манери видавали принаймні дрібноаристократичне — не бюргерське — походження. Цікаво, як вони відреагують, коли я запропоную новий сорокакілометровий марафон?

* * *

Я тихо обминув закляклу перед каміном у позі противника глухоніму Карлову матінку, вийняв тісно загнаний під клямри держак від армійського заступа, озирнувся, коли скрипнули дубові двері. Ніхто з полонених не ворухнувся. Так само непорушно куняла на тлі полум’я глухоніма. Я побачив у кутку каміна вчорашні казани: Карлова матуся варила для нас бульбу і гріла воду на кип’яток. Я вийшов у темний присінок, навпомацки добрався до веранди. Надворі панувала сіротуманна тиша, навіть пташки не щебетали, каньйон — мов колодязь, подумав я і став обходити будинок. Щось подібне я бачив у Галичі: церква Пантелеймона! Не замок, не фортеця і не божниця в звичному розумінні цього слова. Три напівкруглі вежі — залишки якоїсь древньої оборонної споруди. Веранду і присінок добудували, очевидно, перед війною на рівні хорів. Влаштували перекриття з могутніх двотаврових рейок…

Вчора, коли ми добилися сюди, вже смеркло і я не роздивився, куди нас привів Карло Принц — один з полонених, які вирішили переховатися в садовому льоху, бо в цих місцях народилися, виросли, усвідомили себе вільними людьми, мали тут землі і родини. А Карло володів ось цими кріпосними мурами, тут мешкала його вагітна дружина з глухонімою черницею і його ж, Карловою, матір’ю.

На плато, на воєнному цісарському тракті, десь на повороті скреготнув гусеницями танк. У каньйоні скрегіт видався зойком…

У мене продиктована смертю чутливість до звуків, хоч музичного слуху катма. Особлива звукова пам’ять на клапане гарчання танків. Це просто якесь наслання. Я чую танки за десятки кілометрів, коли їх не чує ніхто. Мені здається, що ця моя особливість проявилася з вродженої хитрості: ось де, мовляв, захист, безпека — і просуваєшся, на місці не стоїш, і накази виконуєш, і куля тебе не просмалить. Тому я так похолов, аж здригнувся від жаху, побачивши кінного німецького полковника з протитанковою гранатою в затиснутому п’ястуці. Я його не хотів убивати, але розстріляв довгою автоматною чергою до останнього патрона в диску. Обличчя в полковника було бліде, перекошене й запінене, як кінські вудила, він верещав "Zurück!" — і я його скосив кулями разом з конем. Коня мені шкода… та й себе мені шкода. Не хочу бути пораненим. Нехай вже краще вб’ють…

Карлова оборонно-культова божниця з криницею-журавлем огороджена сірим штахетником, далі, за вигином, каньйон розширюється понад яблуневий сад, басейн зі стрімким водограєм і Сомешем в невеличку долинку, на ній засклений квітник, стадіон, ряд дерев’яних колиб, продовбані у скелі гаражі, очевидно, до війни тут зупинялися туристи, і на другому поверсі, мабуть, не келії, а світлі кімнати-галереї для знатних заїжджих. Ба й каміни змонтовані для обігрівання верхніх приміщень: дим виходить з напіввеж, покружлявши в цегляних каналах обох ярусів. Палять дровами, цього добра вистачає над обривами каньйону. Росте переважно береза. Живуче творіння Господнє, тримається мало не на повітрі, на грізних гранітних шкарпах, над урвищем.

* * *

Ми ішли гусачком, слід у слід, як по мінному полю, тільки я тепер тримався позаду метрів за п’ять, щоб повалити можливого втікача автоматною чергою. Я давав команду через кожну годину ходу. Полонені сідали рядочком на якомусь узгірку, вошкалися, ставали до вітру, нагиналися до потічка набрати у фляги джерельної води з гір, а струмків було без ліку, як у Карпатах в Україні, на Поділлі, ба навіть у ярах-стоках упродовж Лопані. Тільки на Трансільванському плато усі декорації природи були далеко грізніші, мінялися набагато несподіваніш і виписувалися на мапі якимись китайськими ієрогліфами. Та й увесь масив Карпат виглядав наче написаний таємничими знаками небесний заповіт землі, де діяли особливі правила, закони і традиції, не властиві іншим регіонам планети. А річка там круто міняла свій біг між виступами узгір’я, наче теж хтось писав цим нестримним водяним стрижнем чи прощу, чи молитву, чи пророцтво. Таємничість цих природних сцен швидко міняли думки і спогади, хотілося вернутися згадкою в дитинство, до самого Бога і безтурботних хоралів воїнства небесного, бо й справді у вухах звучали якісь наспіви, мелодії мінялися все на кращі й незабутніші, як перед першим причастям у золотому храмі з міріадами запалених свічок і різнобарвним сяйвом вертепів, запахом воску і ладану та якимось неясним рухом у захристії, де священики, зодягаючи ризи, чи повторюють писані служби, чи, кожний по-своєму, одверто розмовляють із Творцем Всевишнім. Тут не пасувала б зброя, забруднені вошів’ям мундири і перехняблені пілотки над чолами людської сльоти-знедолі.

Солдати зітхали і стогнали з голоду та втоми; од невідомості про щось кректали, бо не було зрозумілих слів на їхніх язиках, як не було увиразненої пам’яті в думках чи світла в поглядах очей: синіх, карих, темно-тернових, безбарвно сірих, як день у глибинах каньйону, який чигає смертю з-поза кожного стрімкача, чатує, мов кіт на здобич, снайперським оптичним прицілом та розривною кулею, що разить каліцтвом і довгим конанням у крові та болю, коли просять: братчику, добий. Господь простить і я прощаю; добий і забудь, а сам іди; іди, тут небезпечно.

Містичний кінець кінця особливо підкреслюють голі, зелені від прадавності обеліски-скелі. Гори взагалі щось знають про смерть і печаль; ці карнавальні пізнання стікають з них в ущелини та провалля, як березовий сік — холодний, із запахами надр й немовби цілющий та підступно, гострий різкий, непередбачуваний за порою і мотивами віку.

Ще я розумію, що полонених шокує танковий гул з військових шляхів на плато. Він несе їм тільки страх та безнадію, докучає нікчемністю людської смерті і безпам’ятством історії в історії, якій важливо, хто переміг, а не хто поліг, немає значення, скільки загинуло, бо головне — скільки взято висот, зруйновано сіл і міст, висаджено мостів, захоплено чужої території, узято в полон сьогодні, завтра, за два-три-десять років бездарної бійні невідомих солдатів.

* * *

Наше очікування притупилося. Наше буття не міняється і повторюється в думках і відчуттях, наче не мало початку. Нічого не стається, ми ходимо довкола власної осі, і це добре. В чомусь наше утвердження триває, ми вживаємося, втопчуємось самі в себе, утоптуємось, як весняна стежина під босими ногами. Ця стежка має кілька живильних спогадів, отже, вона не болісна, мов несправжня, її не кортить вирівнювати, розширювати, бо все, що проминуло, стало фактом, який не можна

1 ... 301 302 303 ... 327
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи, Роман Васильович Андріяшик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Романи, Роман Васильович Андріяшик"