Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

до нього, ніколи не вважали мій плащ чимось більшим, аніж надзвичайно багатофункціональним предметом одягу.

Ба більше, єдиною людиною, яка помітила в ньому щось незвичне, був Елодін.

— Що це таке? — вигукнув він, коли ми перетнулися на маленькому подвір’ї біля Основи. — Як ти став шейднутим?

— Прошу? — перепитав я.

— Твій плащ, хлопче. Твій оборотний плащ. Боже мило­стивий і праведний, як ти тільки натрапив на шейд? — він прийняв мій подив за невігластво. — Невже ти не знаєш, що носиш?

— Я знаю, що це таке, — запевнив я. — Просто здивований, що ви знаєте.

Він ображено поглянув на мене.

— Паршивий із мене був би іменувач, якби я не вмів розпізнати плащ фей з відстані в десяток футів, — Елодін затиснув один кутик між пальцями. — О, це просто чудово. Ось частина давньої магії, якої рідко торкається людина.

— Насправді це нова магія, — зауважив я.

— Тобто? — спитав він.

Коли стало очевидно, що моє пояснення не обійдеться без довгої історії, Елодін провів мене до маленької затишної корчми, якої я ще ніколи не бачив. Я, власне, взагалі сумніваюся, що це можна було називати корчмою. Вона не була наповнена теревенями студентів і запахом пива. Вона була напівтемна й тиха, з низькою стелею й розрізненими купками глибоких, комфортних крісел. Від неї пахло вичиненою шкірою та старим вином.

Ми посідали біля теплого обігрівача й попили сидру зі спеціями, поки я розповідав Елодінові всю історію своєї випадкової подорожі до Фею. Це була чудова полегкість. Я ще нікому не мав змоги про це розповісти, бо боявся, що не витримаю насмішок в Університеті.

Елодін виявився напрочуд уважним слухачем і особливо заці­кавився нашою з Фелуріян сваркою, коли вона спробувала підко­рити мене своїй волі. Коли я завершив історію, він завалив мене запитаннями. Чи можу я згадати, що сказав, аби прикликати вітер? Як це відчувалося? Та дивна бадьорість, яку я описував, — вона була більше схожа на сп’яніння чи на впадання в шок?

Я відповідав як міг, і врешті він відкинувся на спинку крісла й кивнув самому собі.

— Коли студент іде ганятися за вітром і ловить його, це доб­рий знак, — схвально промовив він. — Ти прикликав його вже двічі. Далі може стати тільки легше.

— Насправді тричі, — уточнив я. — Я знайшов його знову, коли був у Адемре.

Елодін засміявся.

— Ти гнався за ним до краю мапи! — сказав він і зробив широкий жест розчепіреною лівою долонею. Приголомшений, я усвідомив, що це — адемський жест, який означає «вражена повага». — Як воно було? Як гадаєш, ти зміг би відшукати його ім’я знов у разі потреби?

Я зосередився, намагаючись занурити свій розум у «кружляння листка». Відколи я намагався це зробити, минув місяць і я подолав тисячу миль, і закинути розум у ту дивну буремну порожнечу було важко.

Урешті це мені вдалося. Я оглянув маленьку кімнатку, сподіваючись побачити ім’я вітру, наче знайомого друга. Але там не було нічого, крім порошинок, які кружляли в потоці сонячного світла, що падав під кутом крізь вікно.

— То що? — запитав Елодін. — Ти міг би його прикликати в разі потреби?

Я завагався.

— Можливо.

Елодін кивнув так, ніби зрозумів мене.

— Але, мабуть, не на чиєсь прохання?

Я кивнув, неабияк засмутившись.

— Не розпачай. Так у нас буде до чого прагнути, — він радісно всміхнувся і плеснув мене по плечу. — Але я вважаю, що у твоїй історії є більше, ніж ти усвідомлюєш. Ти прикликав не лише вітер. З огляду на те що ти сказав, я вважаю, що ти на­звав ім’я самої Фелуріян.

Я згадав ті події. Мої спогади про перебування у Фею були дивовижно діряві, особливо спогад про протистояння з Фелуріян, який видавався дивним, майже схожим на сон. Коли я намагався згадати його в деталях, мені мало не здавалося, ніби це сталося з іншою людиною.

— Гадаю, це можливо.

— Це більше ніж можливо, — запевнив мене Елодін. — Я сумніваюся, що таку давню й могутню істоту, як Фелуріян, можна було б упокорити звичайнісіньким вітром. Не хочу применшувати твої досягнення, — квапливо додав він. — Викликати вітер удається всього одному студентові на тисячу з лишком. Але назвати ім’я живої істоти, тим паче істоти з Фею… — він поглянув на мене, здійнявши брови. — Це вже інша історія.

— Чому ім’я якоїсь особи так сильно відрізняється? — запитав я, а тоді дав відповідь на власне запитання. — Складність.

— Точно, — сказав Елодін. Моє розуміння, схоже, викликало в нього захват. — Щоб назвати щось, треба розуміти це цілком. Камінь чи часточка вітру — це вже доволі складно. Особа ж… — він багатозначно затих.

— Я не міг би сказати, що розумію Фелуріян, — зауважив я.

— Зрозуміла якась частина тебе, — наполіг Елодін. — Твій сонний розум. Справжня рідкість. Якби ти знав, як це складно, то в тебе ніколи не було б шансу це зробити.

***

Оскільки бідність уже не змушувала мене нескінченно працювати у Промислі, я мав змогу діставати як ніколи широку освіту. Я продовжив ходити на звичні заняття із симпатії, медицини й рукотворства, а відтак додав хімію, гербологію й порівняльну жіночу анатомію.

Зустріч із леклессівською скринею без замка збудила мою цікавість, і я спробував дізнатися щось про іллійські розповідні вузли. Одначе я швидко довідався, що більшість книжок про Ілл стосуються історії, а не мовознавства, і не дають інформації про те, як дійсно можна прочитати вузол.

Тож я прочесав Мертві Облікові Книги й відшукав одну-­єдину поличку із занехаяними книжками про Ілл у одній із неприємних частин нижніх підвалів, де були низькі стелі. Відтак, шукаючи де сісти й почитати, знайшов маленьку кімнатку, сховану за виступом стелажа.

Це була не читацька нора, як я підозрював. Усередині були сотні великих дерев’яних котушок, обвитих ниткою з вузлами. То були не книжки у строгому розумінні слова, а їхній іллійський аналог. Усе припало тонким шаром пилу, і я сумнівався, що в цій кімнатці за останні кількадесят років хтось побував.

Я маю колосальну слабкість до таємного. Проте я швидко виявив, що читати вузли неможливо, не зрозумівши спершу іллійської мови. Занять із цього предмета не було, а коли я поспитав, виявилося, що жоден ґілер Майстра-Лінгвіста не знає більше ніж купку окремих слів.

Я був не надто здивований, зважаючи на те що залізні чоботи Атурської імперії мало не змололи Ілл на порох. Та час­тина, що дожила до наших днів, була здебільшого населена ­вівцями.

Опинившись же посеред цієї країни, можна було перекинути камінь через її кордон. І все одно такий кінець моїх пошуків розчаровував.

А відтак, кілька днів по тому, мене викликав до свого кабінету Майстер-Лінгвіст. Він почув, що я цікавився цією темою, а так уже вийшло, що він незле розмовляв іллійською. Він запропонував особисто мене навчати, і я радо пристав на його пропозицію.

Від самого прибуття до Університету я бачив Майстра-­Лінгвіста лише на вступних співбесідах, та ще тоді, коли мене підіймали на роги з дисциплінарних причин. У ролі Ректора він був доволі похмурим і строгим. Однак поза ректорським кріслом майстер Герма був дивовижно вправним і лагідним учителем. Дотепним,