Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Нічого страшного нема в тому, що жандарм прийшов у корчму, та пора вже вбиратися.

І він убрався з тією швидкістю, від якої не відучив його лакей за декілька місяців світського життя в Парижі.

— Гаразд, — одягаючись, казав собі Андреа, — я зачекаю. Аж поки він піде, і тоді втечу.

Ото так сказавши, він уже вбраний підійшов до вікна і знову підняв тюлеву штору.

Та перший жандарм не пішов, а з’явився й іще один блакитний, жовтий і білий мундир біля єдиних сходів, що ними Андреа міг спуститися, а третій, верхи на коні, із рушницею в руці, вартував коло єдиної брами, якою він міг вийти надвір.

Той третій жандарм був дуже знаменний, бо перед ним юрмилися роззяви, щільно заступаючи браму.

«Мене шукають! — сяйнула перша думка в Андреа. — От халепа!».

Він пополотнів і занепокоєно роззирнувся.

Його кімната, як і всі кімнати того поверху, мала вихід тільки на зовнішню галерею, відкриту для всіх поглядів.

«Я пропав», — сяйнула йому друга думка.

І справді, для людини в його становищі арешт означав суд, вирок і смерть — безпощадну і невідкладну смерть.

Він конвульсивно стиснув голову руками.

Тієї миті він мало не збожеволів од страху.

Та незабаром у вихорі думок, що вирували в його голові, сяйнула і надія, тож на вустах його з’явилася квола усмішка.

Він озирнув кімнату; усе, що було йому потрібно, виявилося на столі — ручка, чорнило і папір.

Він умочив ручку в чорнило і, намагаючись писати впевнено, написав на папері такі рядки: «У мене немає грошей, щоб оплатити рахунок, та я чесна людина. Залишаю під заставу цю шпильку, що вдесятеро перевищує мій борг. Нехай вибачать мені, що я утік: мені було соромно».

Він вийняв із краватки ту шпильку і поклав її на папір.

Потім, замість того щоб лишити двері замкненими, він одсунув засув і навіть прохилив двері, буцім забув їх причинити, як ішов, заліз у коминок, як людина, що звикла до такого, знову затулив його паперовою закривкою, де був намальований Ахілл у Дендамії, загорнув ногами свої сліди в попелі й почав підійматися вигнутим комином, що був останнім шляхом до порятунку, на який він міг розраховувати.

Тим часом той жандарм, що то його помітив Андреа, ішов східцями у супроводі поліційного комісара, а сходи охороняв другий жандарм, що міг отримати поміч від третього жандарма, який вартував браму.

Ось якою обставиною Андреа зобов’язаний був цим візитам, яких він із такими труднощами намагався уникнути.

Від самого ранку паризький телеграф почав діяти у всіх напрямках, і у всіх довколишніх містах і селах, які отримали звістку, заворушилися власті, які послали озброєних людей на пошуки Кадрусового убивці.

Королівська резиденція Комп’єнь, що була улюбленим місцем для полювання і гарнізонним містом, аж кишіла чиновниками, жандармами і поліційними комісарами, тож відразу після отримання телеграфного наказу почалися облави, а оскільки «Дзвін і плящина» була перша корчма у місті, то почали з неї.

Та й згідно з донесеннями вартових, що чатували тієї ночі коло ратуші, яка прилягала до корчми, тієї ночі у корчму прибуло декілька подорожніх.

Вартівник, якого поміняли о шостій ранку, згадав навіть, що коли він заступив на стійку, тобто десь на початку п’ятої, то побачив молодика на білому коні із селянським хлопчаком іззаду. Той молодик зліз із коня на майдані й постукав у «Дзвін», куди його і впустили.

На того мандрівця й упала підозра.

Той мандрівець був не хто інший, як Андреа.

На основі тих даних поліційний комісар і жандармський унтер-офіцер і попрямували до кімнати, де спав Андреа.

Двері виявились прохилені.

— Еге, — сказав жандарм, старий лис, що знав усі злодійські виверти, — недобра прикмета ці відчинені двері! Волів би я бачити їх замкненими на три замки!

І справді, записка і шпилька, що їх лишив Андреа на столі, підтверджували чи радше вказували на сумну істину.

Андреа втік.

Ми кажемо «вказували», бо жандарм був не той чоловік, щоб задовольнитися першим-ліпшим поясненням.

Він роззирнувся, зазирнув під ліжко, відхилив штору, повідчиняв шафи і врешті підійшов до коминка.

Завдяки обачності Андреа у попелі не лишилося ніяких слідів.

Та все ж таки то був вихід, а за таких обставин будь-який вихід мав стати предметом ретельного огляду. Тому жандарм звелів принести хмизу й соломи, запхав усе те в комин, наче зарядив гармату, і підпалив.

Полум’я заревло у бовдурі, густий дим повалив угору і стовпом полинув у небо, та злочинець не гепнув униз, як того сподівався жандарм.

Андреа ззамолоду воював із суспільством і вартий був хоч якого жандарма, навіть якщо той мав шановний чин унтер-офіцера, тож, передбачивши те випробування вогнем, він виліз на дах і принишк за димарем.

У нього навіть промайнула думка про порятунок, коли він почув, як той унтер-офіцер голосно гукнув двом жандармам надворі:

— Його там нема!

Та обережно витягнувши шию, він побачив, що жандарми не пішли собі, що було б цілком природно після такого пояснення, а подвоїли пильність.

Він теж роззирнувся довкруги: ратуша, чималенька споруда XVI століття, височіла праворуч від нього, немов похмура твердиня, а з її вікон можна було розгледіти всі кутки і закутки на даху, де він ото зачаївся, немов долину з високої гори.

Андреа зрозумів, що в одному з тих вікон негайно з’явиться жандармова голова. Якщо його побачать, то він пропав; утеча дахами не дасть йому ніякого успіху.

Тоді він вирішив спуститися, тільки не тим шляхом, яким піднявся, а подібним.

Він пошукав димар, з якого не валив дим, доповз до нього і пірнув усередину, що його ніхто й не помітив.

Тієї ж таки миті в ратуші відчинилося вікно і звідти вистромилася жандармова голова.

Десь із хвилю голова була непорушна, наче кам’яний бовван, що прикрашав ту споруду, потім розчаровано зітхнула і сховалася.

Спокійний і величавий, немов закон, що його ото він представляв, унтер-офіцер, не відповідаючи на запитання пройшов крізь юрму і повернувся до корчми.

— Та й що? — спиталися обидва жандарми.

— А те, хлопці, — відказав унтер-офіцер, — що розбишака, либонь, і справді чкурнув од нас ще вдосвіта, але ми вирядимо людей у бік Вілле-Котре і до Нуайона, обнишпоримо ліс і обов’язково його злапаємо.

Не встиг шановний охоронець закону вимовити з суто унтер-офіцерською інтонацією те разюче слово, аж усеньке корчемне дворисько наповнили перелякані зойки і шалене дзеленчання дзвоника.

— Ого, — вигукнув жандарм, — а це що?

— Певне, хтось квапиться, мов на пожежу! — сказав корчмар. — Із якої кімнати дзвонять?

— Із третьої.

— Біжи-но, Жане.

Тим часом галас і дзеленчання подужчали удвічі.

Слуга кинувся до східців.

— Ні, ні, — мовив жандарм, перепиняючи його, — тому, хто дзвонить, потрібні, бачу, не ваші послуги, то ми самі йому послужимо. Хто у третій кімнаті?

— Молодик, що приїхав із сестрою сьогодні вночі поштовими і взяв кімнату з двома ліжками.

Тривожне дзеленчання пролунало утретє.

— Сюди, пане комісаре! — вигукнув унтер-офіцер. — Ідіть за мною, в ногу!

— Зачекайте, — сказав корчмар, — туди провадить двоє сходів — зовнішні та внутрішні.

— Гаразд, — сказав унтер-офіцер, — я піду внутрішніми, це моє діло. Карабіни заряджені?

—