Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

І глибоко зітхнув.

То був той ридван, що віз панну Данґляр і панну Д’Армії.

— Хутчій, хутчій! — сказав Андреа. — Тепер ми вже, либонь, наздоженемо його небавом.

І бідолашний кінь знову помчав шаленим клусом, яким він біг від самісінької застави, і, геть у милі, примчав до Лувра.

— Бачу, — сказав Андреа, — що не наздожену я приятеля і тільки коня вашого заморю. Гадаю, ліпше зупинитися. Ось вам ваші тридцять франків, а я заночую в «Рудому коні» і сяду в перший-ліпший поштовий ридван. На добраніч, друже.

І, тицьнувши візникові шість монет по п’ять франків, легко плигнув на бруківку.

Візник весело заховав гроші до кишені і навтрюхи попрямував до Парижа.

Андреа вдав, ніби йде до корчми «Рудий кінь». Він постояв коло дверей, прислухаючись до торохтіння коліс, що потроху затихало, потім рушив далі шляхом і швидкою ходою пройшов два льє.

Тут він відпочив. Був він уже, мабуть, близько від Шапель-ан-Серваля, куди, як ото і казав, він простував.

Та не втома змусила Андреа Кавальканті зупинитися, а необхідність щось вирішити і скласти план дій.

Сісти в диліжанс було неможливо, найняти поштових коней теж. Щоб мандрувати в такий спосіб, потрібен був паспорт.

Залишатися в департаменті Уаза, тобто в одному з найбільш чільних департаментів, які пильно охоронялися, було теж неможливо, надто ж для такого чоловіка, як Андреа, який знав чим це пахне.

Андреа сів на краю рова і, опустивши голову на руки, замислився.

За десять хвилин він звів голову: рішення знайшлося.

Він замурзав у пилюгу пальто, яке встиг зняти з вішалки у передпокої і надіти на фрак, потім дійшов до Шапель-ан-Серваля і впевнено постукав у двері єдиної місцевої корчми.

Господар відчинив йому.

— Друже мій, — сказав Андреа, — я їхав верхи з Морфонтена до Санліса, та мій кінь норовистий, він закомизився та й скинув мене додолу. Мені треба сьогодні ж уночі прибути до Комп’єні, а то моя родина буде непокоїтися, то, може, у вас знайдеться кінь?

У будь-якого корчмаря завжди знайдеться кінь, хоч добрячий, хоч і поганенький.

Корчмар погукав конюха, загадав йому осідлати Білого і збудив свого сина, семирічного хлопчину, який мав сісти позаду Андреа і припровадити коня назад.

Андреа дав корчмареві двадцять франків і, добуваючи їх із кишені, впустив додолу візитну картку.

То була картка одного з-поміж його друзів у «Кафе де Парі», тож корчмар, знайшовши її після від’їзду Андреа, упевнився, що він дав свого коня графові де Молеону, вулиця Сен-Домінік, 25, таке було прізвище з адресою на тій картці.

Білий мчав не швидким, але рівним і впертим клусом. За три з половиною години Андреа проїхав дев’ять льє, що відокремлювали його від Комп’єня. На ратуші вибило четверту, коли він виїхав на майдан, де зупиняються диліжанси.

У Комп’єні є пречудова корчма, про неї пам’ятають навіть ті, хто зупинявся в ній однісінький раз.

Під час мандрівок околицями Парижа Андреа якось у ній ночував, тож він згадав про «Дзвін і плящину», озирнув майдан, угледів у світлі ліхтаря вивіску і, відпустивши хлопчака, якому дав усі дрібняки, що в нього були, постукав у двері, слушно зміркувавши, що в нього попереду ще є чотири години, тож не завадить покріпитися добрячою вечерею і трохи поспати.

Йому відчинив слуга.

— Я прийшов із Сен-Жан-о-Буа, там я обідав, — сказав Андреа. — Хотів було сісти на диліжанс, що проїздить опівночі, та заблукав і, мов дурнуватий, вештався лісом чотири години. Дайте мені кімнату, яка виходить у двір, і нехай принесуть мені холодної курятини і плящину бордо.

Слуга нічого не запідозрив. Розмовляв Андреа спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта, з цигаркою в зубах, убрання його було вишукане, борода підстрижена, взуття бездоганне, тож він скидався на звичайнісінького запізнілого міщука.

Поки слуга готував йому кімнату, увійшла корчмарка. Андреа зустрів її найчарівнішою усмішкою і запитав, чи не дали б йому кімнату номер три, де він ночував, коли нещодавно був у Комп’єні. На жаль, третя кімната була зайнята молодиком, що мандрував із сестрою.

Андреа страшенно засмутився і втішився тільки тоді, коли господиня запевнила його, що сьома кімната, яку йому готують, розташована так само, як і третя: гріючи ноги біля коминка і балакаючи про останні перегони в Шантії, він чекав, поки скажуть, що кімната готова.

Андреа недарма згадав про кімнати, що виходять у двір. Те корчемне дворисько, із потрійним рядом галерей, що надають йому вигляду глядацької зали, із жасмином і ломиносом, що живими прикрасами плетуться довкола легкої колонади, було одним із найкращих дворів, які лишень можуть бути в корчми.

Курятина була смачна, вино старе, вогонь весело палахтів у коминку; Андреа сам здивувався, що їсть усмак, наче нічого й не сталося.

Потім він уклався до ліжка й відразу ж заснув нездоланним сном, як ото засинає людина у двадцять років, навіть якщо у неї гріх на душі.

Утім, ми повинні зізнатися, що хоч Андреа й міг би почувати докори сумління, він їх нітрохи не відчув.

Ось який був у нього план, що переповнив його такою впевненістю.

Він устане вдосвіта, вийде з корчми, заплативши по рахунку як порядна людина, дістанеться до лісу, оселиться у якогось селянина, ніби задля того, щоб узятися до живопису, роздобуде одяг лісоруба і сокиру, поміняє вигляд світського лева на вигляд наймита; потім, коли руки його почорніють, чуприна стане темна від олов’яного гребінця, обличчя вкриється засмагою, яку він наведе за способом, якому навчили його товариші з Тулона, він дістанеться до найближчого кордону, простуючи вночі й відсипаючись удень у хащах та ярах і заходячи в села й містечка лише задля того, щоб купити хліба.

Перетнувши кордон, він оберне самоцвіти на гроші, вартість їхню долучить до десятка банкових білетів, які він про всяк випадок завжди мав у кишені, тож у нього в такий спосіб набереться щонайменше п’ятдесят тисяч ліврів, а це зрештою не так і погано.

Та й ще він дуже сподівався на те, що Данґляри постараються розсіяти чутки про те лихо, що їх спіткало.

Оце та ще втома й допомогли Андреа так хутко і солодко заснути.

Утім, щоб прокинутися якомога раніш, Андреа не зачинив віконниці, а тільки замкнув двері на засув і покинув на столику свого відкритого ножа з гострим лезом, що в його пречудовому гарті він уже мав нагоду впевнитися і з яким ніколи не розлучався.

Десь о сьомій годині ранку Андреа розбудив теплий і яскравий сонячний промінь, що ковзнув його обличчям.

У будь-яких мізках, що правильно діють, завжди є чільна думка, що засинає остання і перша осяває пробуджену свідомість.

Не встиг Андреа ще розплющити очі, як та панівна думка вже оволоділа ним і підказала, що спав він задовго.

Він схопився на ноги і підбіг до вікна.

Двориськом ішов жандарм.

Жандарм узагалі одне з найбільш помітних явищ на білому світі, навіть для безгрішних людей, а для нечистого сумління, що має всі підстави бути таким, жовтий, блакитний і білий колір його мундира — найбільш зловісні барви на світі.

— Чому жандарм? — запитав себе Андреа.

І відразу ж сам собі відповів, з тією логікою, яку читач уже встиг