Улас Олексійович Самчук - Волинь

плечах у них грабки. Ступають по звогченій за ніч землі рівним, широким кроком. Сонце ллє їм назустріч просто в загорілі обличчя своє м'яке тепло, свою живучу радість, свою невсипущу бадьорість.

Хода Матвія така ж, як і колись, як і завжди — розважна, певна, рішуча. На його ногах старі, великі, посірілі, з короткими халявами чоботи. Кортові його штани на колінах і ззаду залатані великими чорними латами. Біла його сорочка, як звичайно, пропечена і поруділа, а його кашкет вигорілий і просяклий мішаниною поту й куряви.

Роки і все, що з ними було, залишили на Матвієві свій тривкий слід, що його не відмиєш ніякими водами і не відмолиш ніякими молитвами. Зморшки ще гостріше врізалися в загоріле, як стара бронза, порепане лице, погляд мудро злагіднився, вилиці більше вип'ялись, борода просякла згустками сивини. Але все-таки він той самий дужий, могутній, з великими, твердими руками король поля і праці — Матвій.

Володько зростом дорівнюється батькові, тільки у плечах вужчий та м'язи тіла молодші й прудкіші. Міцне українське сонце поклало тривку бронзовість на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з позакачуваними рукавами сорочка, на голові доморобний, крислатий солом'яний бриль, на босих ногах сірі, зношені відпорки.

Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покіс і з «Боже поможи» розмахнулися. Батько клав покіс рівно і методично, мов по ниточці, син вже дорівнював до його розмаху вширінь і вздовж, але його покіс був значно гірший, ніби поломаний і рахітичний. Грубі стебла вівса-зеленяка покірно клалися перед ними, їх очі уважно стежили за лінією, м'язи їх рук напиналися, груди широко здіймалися з ритмом помаху грабок.

Сонце підноситься… Його промені все більше і більше припікають спину, з чола виступає піт, груди і чоло відчувають дотики повітря.

На половині покосу, біля борозни, косарі зупиняються. У спокійному повітрі знайомим дзвоном задзвеніли під мантачками і брусками коси, хвилинка перерви, кілька слів про овес і погоду і знов покіс… Доходять до межі Ет-тоє, закидають на плече грабки і повільно, рівним ходом, вертаються назад.

— Дякувати Богу, — каже Матвій, — погода видержала… Коли б так ще пара таких днів, і ми той овес змахнемо.

А по короткій перерві додає: — Я все вагався, чи сьогодні зачинати, але добре, що почали… Хоч завтра неділя… Та що накосимо — висохне і баби в понеділок зв'яжуть, А там і докосимо… Сонце, здається, чисте…

Володькові думки інші. У нього село, будова, посвячення, але на слова батька відповідає:

— А! Погода видержить…

Доходили до середини поля і робили перерву. Василинка приносила обід — борщ в «близнюках» з півбуханцем чорного хліба, куснем сала і огірками. Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що стояла в тінному місці. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим смаком, що його, здавалось, годі успокоїти, після чого вимагалось лягти просто на сирій землі і дозволити, «щоб в'язалось сало».

Але чверть години пізніше вони йшли знов далі покосом — нестримним, рівним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвій звичним, повільним рухом здіймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, підходить до баньки з водою, підносить її і перехиляє над головою. Сонце скісним промінням освічує його кремезну, помітно втомлену постать, чорна, вкрита налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, і її потьоки спливають по бороді і широких, відкритих, зарослих сивастим волоссям грудях. Напившись, він ставить баньку на її місце.

— Ну, — зауважив він, оглядаючи поглядом довкілля. — Змахнемо ще пару покосів, і досить.

У природі відчувається наближення суботнього вечора, здається, про це знає все. Сонце хилиться маєстатніше, барва неба спокійніша, з ледве помітним відтінком огненності в тому місці, де воно має намір зайти за почорнілу стіну лісу. Тінь від лісу відступила й поширилась, ціле Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою прохолодою, в'язальники помітно квапляться, дов'язують покоси, на схилах Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в білих одягах, облиті сонцем. Вище шляхом в тому місці, де він випинається з-за пригірка, помітно тягнуться великі фури, наладовані снопами, а між ними в різних місцях ступають повільно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує соняшний промінь і розбарвлює її матовим сріблом. І все робиться тихо, лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжні, безконечні обжинкові співи.

Нарешті й Матвій з Володьком докошують свій покіс, майже половина ниви докошена, густа тінь лісу затягнула ген ціле поле аж до Жолобеччини. Володько чує велику втому, але свіжість вечора так чудово злагіднює втомленість твердих м'язів, що не хочеться кінчати недокінченого діла. Матвій також з жалем поглядає на нескінчене поле і шкодує, що день був такий короткий.

Але святий, великий, трудовий день скінчився, від сходу сонця до заходу сонця, весь залитий наснагою сили тіла, природи, неба і землі огненного духа, що ним живе всесвіт. Kocaрі лишають поле і йдуть… Поволі, без поспіху… Тіло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кісточка вимагають відпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею від Хомового по застарілій ховзькій траві з посохлим бадиллям деревію, громобою з його брязкучим насінням, заплутаної кашки і повитої на стебла повійки. Зо всіх боків гомінким хором невтомно і настирливо вибивають свої одноманітні трелі цвіркуни.

Нарешті вийшли на шлях… Ще кілька сотень кроків, і хутір… Ось він зліва у сутінку вечора — такий знаний, рідний, свій. Густий малинник перед хатою, широкий, молодий горіх, кілька рядків малих ще слив і високий, густий живопліт від дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться дим.

Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час тягнуться скрипливі вози, повільно котяться тяжкі колеса, з-під кінських копит збивається хмарками курява.

— Добрий вечір! — озивається кожний, що порівняється з косарями. — Як косилося?

— Слава Богу!

— Чи видержить погода?

— Дасть Бог — видержить.

З села чути бамкання дзвону. Його звуки повільно вириваються з садів і розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зі звуками обжинкових пісень.

Дома чекає на косарів вечеря. Хведот привів від води коні, Василина порається з коровами, Настя попідтикала спідницю, позакачувала рукави й бігає біля печі. По хвилі на столі парує гаряча, бараболяна, затерта затіркою юшка…

По вечері Володько одразу береться за бритву. Після вже смерком бере відро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти вузькою стежкою між маком, що