Улас Олексійович Самчук - Волинь

зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався, і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.

Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик… Нова «сходка»… Другого дня мала відбутися зустріч, але, замість вислати підводу за гравцями, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки, І з цієї нагоди Володько пішов до Рони.

Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.

— Вєдь етот самий «вуйт» скатіна, — говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном. — Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь… — і при тому вона демонстративно знизувала плечима.

Михайло дивився крізь пенсне в золотій оправі і сардонічно казав:

— Ти, мама, можеш єще удівляться… Я удівляюсь тоже… Но твоей наївності.

Андрій Рона п'є спокійно, повільно вихололий чай, допиває склянку і автоматично закурює. Його думки розсіяно гасають десь в інших просторах.

— Андрюша… Пажалуста… Ти здєсь нє курі, — швидко загомоніла стара.

— Пардон, мама. Забил, — спокійно відповів Андрій. Стара пані не лишень стара, але й глухувата, у справах села і взагалі «політиці» вона розбирається мало, а тому Андрій підвищеним голосом старанно їй пояснював:

— Все ето, мама, к лучшему. Вот такіє глупіє вуйти учат народ. Да, мама… Ну, і что ж? Ну, упьорся… Ну, вижіл нас із сєльськаво дома? Гаваріт, там будєт школа… Нікагда там школи нє будєт, но новий коопєратівний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставім. У нас єсть место… Харошеє мєсто… В центре села… І там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!

— Украінскій? — питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.

— Какой би он не бил…. Ето нє іграєт ролі, — жваво і певно відповів Андрій.

— Как не іграєт? Андрюша! Как нє іграєт? Вєдь іграєт. Іграєт, Андрюша. А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлі би в дєревнє стоял польскій дом… Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украінци нє Польшу делят… Делят ані Расію… Да, мой мальчік… Расію. Польша? Что ж… Вєдь его тоже часть Расії… За нашіх врємьон… Вєдь падумай… Прівіслянскій край… Нет, нет… Ти абажді. Я гаварю… Нашє рускоє село… Польскім ано нікагда не станет… А украінскім может… Видумалі язик. Ну, как, скажі, по-укрінскі будєт рукомойнік?

— Гаспадін Довбєнко! — почувся глухий голос від дверей з темного, сирого коридору. Це Марко.

Пан Андрій швидко повернув голову на голос і повторив: — Давбєнко? Заві в маю комнату. Їзвіні, мама. Дела.

Він встав повільно, мав заклопотане обличчя і своєю розгойданою ходою вийшов.

Володько мав з ним довгу розмову, Андрій курив цигарку за цигаркою, його мала кімната наповнилась димом, а розбита мармурова попільниця попелом, але саме з цієї розмови зродився план побудови нового кооперативного будинку. Вуйтові вдалося добитися свого, читальні не було закрито, але позбавлено й приміщення. Тоді промовило село, і, можливо, вперше мовою господаря. Рона поклав перші дві тисячі злотих, Володько завзявся організувати робочу силу, хлопці й дівчата кинулись до праці. Домашні справи, футбол, залицянки відійшли набік. І вже за пару днів, на подарованому Роною клині городу, що навпроти дяківської садиби, де примістилась станиця поліції, почалась завзятюща, сливе безперервна, день і ніч діяльність. Півсотні молодих, здорових хлопців і чоловіків, жартуючи й співаючи, копали фундамент, двадцять підвід возило з долини камінь, пара десятків дереворубів валили в Жолобеччині дубину, пара тузинів теслярів витесувало з неї підвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярів заповняли рови фундаменту муром. І все це складалося, стягалося, зводилося, будова росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух, завжди гармидер, завжди спів, безконечні жарти і гарячі залицянки ясними місячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стікалося ціле село, прихильники і противники, націоналісти й комуністи, баптисти й православні. Бажання показати своє право і свою силу було більшим, ніж особисті розрахунки.

Прийшли жнива, але праця біля будови не вгавала. Здавалося, що всім хотілося зробити це чудо за одну ніч, це стало вимогою, щоденною потребою, обов'язком. Дві були гарячі, насичені сонцем, потом, спрагою, випивалися бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. І за два таких гарячо-барвистих місяців будинок був зовсім готовий. Білий, гордовитий, вкритий сірою черепицею, сім вікон, двоє дверей, простора крамниця, кімната для засідань, мешкання продавця і зала-читальня. І все це красується на колишньому невжитку, тішить око тилявчан, наповняє гордістю кожного, хто не гляне… Чутки про це рознеслися широко й далеко по всіх селах, і святами та неділями приходили чужі люди, щоб глянути на таку несподівану дивовижу.

До речі, за цей час і само село внормувалося. Зникли зайві витівки парубків, відійшло військо, не стало озброєних варт. Село готувалося до великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свій будинок. Це має бути велика урочистість, це приклад, це історія. На Угорщині, в Жолобках в Людвищах, у Башківцях знають про це. Ціла околиця, небо і земля, і навіть далекі ясні зорі готуються взяти в цьому участь.

А жнива йшли своєю чергою… Поля горіли то росою, то срібно-золотими стернями, то зернистими вівсами… Перепілки, як завжди, бурхливими ранками підпідьомкали, моргасті зайчики металися полями, зграї куріпок полохливо перелітали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою на золотому савані золотих нив.

Матвійове поле, як і завжди, пересічене вузькою дорожиною, справа й зліва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вівсом з широкою і щедрою благодаттю мудрого, загорілого як обличчя женця, неба. Божа рука була щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах велике життя всілякого гомінкого цвірковіння. О, яке безпосереднє диво! Здійміть шапку, станьте на межі і послухайте те… І хай вашу мокру від поту голову погладить вітер. Підніміть ваші втомлені груди, звільніть серце і беріть оберемками свіже, бадьоре, пересичене сонцем повітря.

Саме такого часу отам, на дорожині, раннім ранком, коли сходить із-за Мозолянки сонце, а на шпориші дорожини разом з курявою бринить роса, на південному боці за пагорбком з'являються дві постаті. Ось вони зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвій та його син Володько. На