Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

    Лютер подивився на мене з тим самим спокоєм, що завжди був йому притаманний, але його очі блищали від прихованого хвилювання.

— Альфіре, відчуваєш це? — Запитав він, його голос був тихим, але сповненим значення. — Фортеця нас прийняла.

Я кивнув, намагаючись розібратися у власних відчуттях. Це місце дійсно мало якусь незвичайну силу, яка впливала на мене. Вона зміцнювала мою рішучість і додавала впевненості.

— Вона немов дихає, Лютере! — Промовив я. — Як живий організм.

— Саме так. — Погодився він, усміхаючись. — Але не забувай, що кожне дихання має свій ритм. Нам потрібно зрозуміти цей ритм, щоб використовувати його на свою користь.

— Ти завжди говориш загадками... — Зітхнув я. — Але я знаю одне: ця фортеця стане нашим домом, і ми зробимо все можливе, щоб її захистити.

Лютер кивнув, його обличчя залишалося незворушним.

— Ми повинні бути готовими до будь-яких викликів. — сказав він. — Але я впевнений, що ми впораємось.

    Ми продовжили рухатися у бік центральної вежі фортеці, відчуваючи, як магія цього місця огортає нас і наповнює силою. Кожен крок наближав нас до мети, і я знав, що ми готові до будь-яких випробувань, які чекають нас попереду.

    Центральний двір приймав нас у свої обійми, мов величний амфітеатр, облаштований високими сходами, що спускалися до центрального водоймища.

— Озеро безсмертних. — Прошепотів Лютер.

    Навколо двору височіли магічні арки, різьблені тим, хто колись створив це місце. Стовпи з мармуру та об'ємні скульптури демонічних і божественних створінь стали стражами цього світу, які стежили за кожним нашим рухом. Темні вітражі, виткані магією, плели розповіді давніх часів, розгортаючи перед нами картини величі фортеці та образи її минулого. Всюди на стінах була історія цього світу, але не було історії появи цього місця. На обрії стояла велика алея, прикрашена кам'яними лавами та рослинами, які витісняли свої зелені пагони через мармурові плити на землі.

    Це був оазис спокою у центрі магічного виру, де тіні демонів не сміли проникати. Таким чином, ступаючи на внутрішній двір, ми опинилися в серці чарівної магії і історії, де минуле, сучасне і майбутнє перепліталися в розкішному танці, встановлюючи нас як господарів цього виміру або іграшок цього кам'яного гіганта. На диво, попри всі очікування, на нас ще й досі ніхто не нападав, і навіть присутність Королеви перестала відчуватись, коли ми зайшли у ці стіни. Я з Лютером вирушив у центральну вежу, де повинно було знаходитись тіло Скала, наказавши нашим супутникам охороняти ворота в башту, а якщо ми не вийдемо, тікати з цього місця і більше ніколи не повертатись.

     Піднявшись чорними сходами, які наче тримались в повітрі, не закріплені до стін, виткані магією, ми невпевнено крокували в темряву центральної башти Скальної Фортеці. Вологий холод повітря насичувався магічними вібраціями, а обережні кроки викликали лагідний ехо величності минулих часів. Глибокі руни, вигравіювані на камені, розкривали історії та таємниці, які знаходились за їхніми масивними стінами. Ми відчували вплив минулого, якесь невловиме сплетіння душ та стін, які свідчили про бурхливе і таємниче життя цього місця.

    Лютер був досить схвильований, він подивився на мене і сказав:

— Скальна Фортеця змінилась. Це вже не той замок, який я колись покинув. Тут все змінилось. Залишились тільки основні орієнтири фортеці, а все інше змінилось. Інші стіни, інша історія... Я не знаю цієї фортеці.

     Не скажу, що це зізнання тоді мене сильно порадувало, але робити нічого, залишалось йти тільки далі. Двері в башті відчинялися самі від нашого наближення, величні магічні двері зі свинцевої латуні з великою кількістю написів на різних мовах минулих імперій були всюди. За порогом самих великих і золотих нас зустріло сонячне сяйво давнього залу, прикрашеного стародавніми таємничими рельєфами. Наприкінці зали, на троні з чорного каменю, вирубаного в формі дракона, сидів Скал.

    Його очі сяяли від внутрішнього вогню, а фігура, що тремтіла в мерехтливому світлі заклять, віддавала величчю і страхом. Відголоси минулого віддзеркалювалися в кожному його русі, як відлуння давніх воєн та таємниць.

— Ласкаво просимо, друзі. — сказав Скал з усмішкою, яка віддзеркалювала обличчя самого бога часу і простору. — Ви прийшли саме вчасно для нової ери.

Лютер зовсім не був здивований тим, що відбувалось в цій залі, лише промовив:

— Альфіре, не розмовляй з ним. Це лише фізична проєкція душі Скала. Його треба знищити.

     Далі лише пам'ятаю, як біль пронизував кожну клітину мого тіла, наче вогонь горів усередині мене. Перстень, який я носив, палав, а моя броня наче плавилася від цієї люті. Мої м'язи відмовлялися слухатись, і я відчував, як слабкість поглинає мене. Пам'ять залишалася в тумані, розмита і неясна. Лише деякі образи залишались: Лютер поруч зі мною, наш спільний ворог Скал, і безмежна магічна сила, що наповнювала кожен куток центральної башти.

     Скал піднявся зі свого трону, його фігура випромінювала загрозу та велич. У його руці утворився меч, опромінений темним полум'ям. Лютер і я приготувалися до сутички. Кожен удар меча лунав як грім, магічні блискавки перетиналися в повітрі, розриваючи простір на шматки. Час втратив свій звичайний хід, здавалося, що ми билися у вічності.

— Ти обрав свій шлях, Лютере, і тепер ти повинен його витримати! — Громовий голос Скала рознісся залом, його слова вдарили як молот.

     Мечі тріщали від ударів, і світло та темрява зіткнулися в епіцентрі сутички. Кожен удар, кожне блокування випускали магію, що змінювала реальність навколо нас. Лютер, в очах якого світилися полум'яні магічні знаки, і я, вбираючи в себе силу Скала при кожному успішному ударі, намагалися перемогти це божественне чудовисько. Скал неутомно реготав з нас та постійно намагався вибити Лютера з рівноваги.

— Ти не зможеш витримати цю магію, Лютере. Ти забув, хто ти! — насмішкувато кричав Скал, його голос був пронизливим і злим.