Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

Я бачив, як їхні очі світилися надією. Вони хотіли вірити в мої слова.

— У цій фортеці ми зможемо побудувати нове суспільство, де кожен з вас матиме свою роль і зможе зробити внесок у загальне благо, — продовжував я. — Наші роди Нумус і Нормус, наші воїни, захищатимуть нас. Ронг і Гошальт здобудуть більше талантів у своїх справах і допоможуть нам процвітати.

— Що саме ми повинні зробити, Альфіре? — запитав один з воїнів, Нумус, його голос був глибоким і рішучим.

— Ми повинні відвоювати цю фортецю від темряви, що досі утримує її, — відповів я, дивлячись йому прямо в очі. — Ми повинні об'єднатися і діяти як одна команда. Лютер і я підготували все необхідне для нашої перемоги.

— Чи є небезпека? — запитала Гошальт, її очі були сповнені тривогою.

— Завжди є небезпека. — Відповів я, намагаючись говорити спокійно і впевнено. — Але ми готові до цього. Ми маємо силу і рішучість, які дозволять нам подолати будь-які перешкоди.

Лютер підійшов ближче і поклав руку мені на плече.

— Вірте Альфіру. — сказав він. — Ми пройшли через багато труднощів, але ця битва — наша остання перешкода. Ми переможемо і створимо нове майбутнє.

Я бачив, як їхні обличчя змінилися. Тепер вони виглядали більш впевненими і рішучими. Вони були готові йти за мною до кінця.

— Тоді вперед! — закликав я. — Разом ми зробимо це місце нашим домом!

Люди зібралися в єдину групу і почали рухатися до фортеці. Я відчував, як всередині мене зростає впевненість. Ми були готові до битви, і я знав, що ми переможемо.

Лютер поглянув на мене і усміхнувся.

— Ти добре впорався, але пам'ятай що моя магія контролює їх розум. — сказав він тихо. — Але вони вірять у тебе.

— Сподіваюся, що так. — відповів я. — Тепер нам потрібно виправдати їхню довіру.

     Пройшло безліч років, але той день, коли ми взяли фортецю, у мене в пам'яті немов вирізався вічний вогонь. Та мить, коли ми переступили поріг цього магічного місця, залишається незабутньою. Фортеця, здається, відчувала наше наближення, мов чекала на нас, щоб розповісти свою давню історію. В той день, коли ми прийшли, це було непримітне монолітне укріплення, яке знаходилось на великому кам'яному колі, на якому були висічені мільйони магічних символів, які покривали весь фундамент Скальної Фортеці.

     Стіни, башти та центральна споруда були суцільною монолітною спорудою — без єдиної тріщинки, проміжку та навіть без забруднення, наче цей форт був живий. Сили духа Скала захищали цей замок, наче потойбічний світ. Частково воно так і було: це наче тіло із каменю, яке стояло перед нами, час для нього був не обмеженим. Ця будівля, споруджена не руками людей, демонів чи богів, існувала фортеця одночасно в минулому, сьогоденні й майбутньому. Дерева, озера і ручайки, що оточували цю споруду, були не просто природними елементами, а подарунками цього таємничого місця. Гірські ланцюги, що були навколо, відображали не лише природні форми, але і тримали в руках вузол часу, з'єднуючи цю область усіх світів та життєвих періодів в даній точці.

— Альфіре, це місце... воно не схоже на жодне інше. — Сказав Лютер, його голос звучав тихо і захоплено. — Фортеця живе своїм життям, вона дихає магією й історією.

Я подивився на Лютера, і в його очах побачив щось, чого раніше не бачив — повагу до цього місця. Він завжди був спокійним і впевненим, але зараз у його голосі звучало щось більше.

— Що ти відчуваєш, Лютере? — Запитав я, намагаючись зрозуміти, що саме викликало в ньому таку реакцію.

— Це місце... воно наповнене магією, яка не підкоряється ні людям, ні богам. — Відповів він. — Це стародавня сила, що оберігає цю фортецю. Ми повинні бути обережними.

— Обережними? — Я відчув, як моє серце починає битися швидше. — Ми прийшли сюди, щоб завоювати цю фортецю, а не боятися її.

— Сила та обережність йдуть рука об руку, Альфіре. — Сказав Лютер, його голос був твердим. — Якщо ми хочемо стати господарями цього місця, ми повинні зрозуміти його таємниці.

Я зітхнув, намагаючись стримати свій гнів. Лютер завжди говорив у загадках, але я знав, що його слова мають сенс.

— Добре, — сказав я. — Ми будемо обережними. Але не забувай, Лютере, наша мета — це влада. І я не зупинюся, поки не досягну її.

Лютер кивнув, його обличчя залишалося незворушним.

— Я знаю, Альфіре. І я допоможу тобі, але пам'ятай: влада без розуму веде до руйнування.

Ми продовжили свій шлях до центральної вежі фортеці, готуючись до того, що чекає нас попереду. Фортеця була готова розкрити свої таємниці, і ми були готові їх відкрити.

     Ліс навколо Скальної Фортеці був, як величезний лабіринт дерев, створений самою природою та пройнятий таємницями. Дерева, високі як самі височенні башти Йорльфа, забирали світло і дозволяли лише мерехтливому промінню місяця проникнути через густе листя. А гілки ялин переплітались, створюючи тіні, що нагадували зміїні обійми. Ліс величався магією, яка виступала в ролі темного фільтра, перетворюючи звичайних тварин у дивовижних створінь давнього світу. Тіньові вовки з огненними очима мандрували серед дерев, вибираючи свої шляхи в ночі. Жовті очі ведмедів світилися, немов вони були призначені не для цього виміру.

    Орли величаві, які підіймалися в небеса, мали перо темряви на своїх крилах, та багато інших загадкових і величних створінь проживали тут. Важкі кроки невидимих створінь виявляли свою присутність, а їхні таємничі свистки перетворювалися на шепіт вітру серед листя. Звуки даремно шукали вихід з цього магічного лабіринту, де час переплітався, а реальність зливалася з казкою. Все, що рухалося в цьому лісі, могло бути й тінню з минулого, і передвісником майбутнього. Однак серед цієї чарівної краси неспокійно тремтіли тіні демонів. Їхня присутність розгалужувалася в різні форми цього магічного бруду, заволікаючи цей світ від нормального існування.

    Покликання фортеці виявилося таким сильним, що мене обгорнула хвиля влади та магії... Наче з самого початку вона мене і кликала. Кожної ночі, проведеної в цьому лісі, я відчував щось дивне. Моя сутність ставала все потужнішою не тільки від захоплення демонів, яких я вбивав в цьому лісі. Тіні нашого минулого, які намагалися витерпіти час, тепер плили під моєю долонею, як зіпсовані вірші в ненаписаній книзі страху та магії. День за днем, просуваючись лісом, я відчував, як магічні кайдани гірського ланцюга, що оточував це місце, облягали його як магічні окови. Ці ланцюги були не лише фізичним бар'єром для зовнішнього світу, але й магічними сполучниками, що тягли час та реальність, як в'язкі нитки долі. Вони випромінювали вогні й тіні магії, які танцювали в повітрі, але впливали і на мене. Я... ні, скоріше моє серце, яке по трохи вже перетворювалось на перстень, який я носив, теж притягувалось до цього місця, наче воно хотіло мене захопити... полонити. Але нарешті ліс закінчився, і ми перетнули відкриті ворота фортеці та проникли у внутрішній двір.