Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

– Тут навколо так бухало, що сам чорт не розбере, де й що падало, – відповів чолов’яга у футболці та капцях.

БТР з пошуковцями почав методично об’їжджати навколишні села та їх околиці. Все марно. Доїхали до призабутого вже села, від якого віяло пусткою та смертю. Розвідники з мехбригади залишилися біля машини, а Котов та Яткевич вирішили пройшлися вулицями. Чоловікам стало моторошно від безлюдної тиші будинків, які осудливо та недобре виблискували на них склом розбитих вікон. Війна вигнала мешканців у прийми, примусила залишити набуте за все життя майно і податися світ за очі. Війна, яку, можливо, вони самі й покликали, разом з городянами деяких Донецьких та Луганських міст, у пошуках ілюзорного добробуту в «русском мире» показувало своє справжнє нутро.

Групі розвідників все ж таки вдалося відшукати траковий слід від САУ і на БТРі прослідувати по ньому. Однак, він раптово обірвався. Ось був і зник! Самохідна установка вагою у 42 тони випарувалася! Дива та й тільки. Вирішили заїхати з іншого боку. Зробили зупинку, зіскочили на землю та пройшлися по степу. Знайшли металевий уламок – це був шматок броні. Відразу подумали, що від 2С19. Отже, вона десь поряд. Ходили навкруги того місця, з надією знайти саму машину. І знайшли її пошматовані внаслідок детонації боєкомплекту залишки! Причому вибух був настільки потужним, що перший уламок своєї машини Руслан Яткевич знайшов на відстані одного кілометру від місця трагедії.

Почали прочісувати місцевість, щоб знайти хоч якісь рештки тіл своїх побратимів та зібрати їх у поліетиленовий пакет. 

Ранок 8 серпня для Майї Олександрівни Щербатюк розпочався, як зазвичай, з робочої буденності у столичних торгах. Селище Попільня – один з районних центрів Житомирщини – не могло похвалитися великою наявністю вільних робочих місць з більш-менш гідною оплатою праці, тому попільнянці, як і значна кількість українців, шукали заробіток або підзаробіток в більш «багатих» місцях – хто у власній країні, хто за кордоном. Майя Олександрівна  у «базарний» день торгувала на Київському ринку.

Коли торгівля стала жвавою, з якогось дива, розпочався незвичний шквал телефонних дзвінків від родичів та знайомих, щось запитували, цікавилися всілякими дрібницями, здоров’ям, самопочуттям. Майя Олександрівна на все це тільки знизувала плечима і продовжувала займатися своїми справами.

– Кумася, там моя донька з Києва сьогодні машиною до мене їде. Може, нехай і тебе забере? – зателефонувала кума.

– Та ні, кума. Сьогодні ж п’ятниця, купа народу буде їхати, то я маю перша прийти на залізничний вокзал та зайняти місця дівчатам у вагоні електрички. А то вони не мають змоги заздалегідь приїхати і будуть до Попільні стояти, – відмовилась від ласої пропозиції жінка.

– Як знаєш, але якщо надумаєш, то подзвониш, – напрочуд швидко погодилася та.

Зі столиці поверталися великим жіночим гуртом, зайнявши майже все «купе» на шість сидячих місць. Теми розмов стрибали, як ті коники, однак, без звичайних жартів. По прибутті електропотяга, подруга Світлана чомусь зголосилася супроводжувати її до самої оселі.

Передчуття біди шпигнуло Майю Олександрівну у серце, коли підходячи до власного будинку, вона побачила на вулиці багато автівок. Як зайшла на подвір’я, то розмови вщухли. Жінка з подивом угледіла, що зібралися майже всі родичі, серед них двоюрідні брати та сестри, які мешкали в містечку або неподалік від нього. До Майї підійшов її чоловік Олексій з прихованою провиною у заплаканих очах.

– Роман? –  холонучі всередині, прошепотіла жінка. – Роман? – наполегливо повторила.

– Так, Роман загинув,  – підтвердив Олексій Григорович, і сльози знову покотилися по вкритому зморшками обличчю.

– Коли? – простогнала Майя Олександрівна.

– Вночі, під час обстрілу, – прижавши дружину до себе відповів чоловік.

– Не вірю, – тільки і відказала мати, осідаючи на землю.

Зі спогадів капітана медичної служби Олександра Стоцького, у 2014 році начальника медичного пункту 2 ГСАДн.

– Дев’ятого серпня командиру дивізіону зателефонувала мати загиблого Романа Щербатюка і говорить: «Мені наснився сон, що мій син лежить під кущами поранений, але він ще живий. Ви мусите поїхати знову на те місце і добре його пошукати. А зібрані останки йому не належать». 

Дослухалися до слів матері, спорядили вантажівку. До складу пошукової групи увійшли заступник командира дивізіону по роботі з особовим складом майор Олександр Побережнюк, капітан медичної служби Олександр Стоцький, декілька бійців-добровольців та відділення охорони на БТР-60. 

Коли машини вже майже доїжджали до місця, де вибухнула САУ молодшого сержанта Руслана Яткевича, як розпочався прицільний обстріл. Мінометна батарея вела вогонь із сусідньої лісосмуги, яка розташовувалася вже на російському боці кордону. Намагаючись не втратити швидкість руху, вантажівка та БТР повернули назад, віддаляючись від рухомого мінометного вогню. Вдарили «Гради» і навколишня місцевість почала вкриватися грибними капелюшками вибухів. Загін повернув вліво, щоб сховатися від прямої видимості противника за лісосмугою. 

Зі спогадів сержанта Олексія ПУТІНЦЕВА, у 2014 році кулеметник відділення розвідки 6 гсабатр 2 ГСАДн.