Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Як потім виявилося, солдат В’ячеслав Семеній «прийняв» в себе біля 200 уламків – пошкоджено було все тіло: тулуб, руки, ноги, голова, шия, обличчя. Старший солдат Олег Мудрук отримав майже 50 відсотків опіків тіла, здебільшого – руки, спина, ноги. Постраждала і перетинка правого вуха. Права рука, натомість, майже не згиналася.

Під час нетривалого перепочинку, по свіжим враженням стало зрозуміло, що навідник, молодший сержант Роман Щербатюк практично виштовхнув-викинув товаришів з палаючої машини, а сам врятуватися не встиг. Згорів живцем, звичайно, і Юрій Жабенко, який під час підбиття САУ продовжував залишатися у несвідомому стані.

Екіпажі гармат 5 гсабатр, що зустріли ранок в неповному складі перебували у пригніченому стані, тому офіцерам доводилося впевненим виглядом та спокійним голосом заспокоювати людей, хоча у самих серце було не на місці від хвилювання та недобрих передчуттів. Однак, вголос ніяких негативних прогнозів ніхто не робив, можливу біду не проговорювали. Щоб недобрі думки не бентежили підлеглих, офіцери батареї поставили задачу провести огляд та обслуговування САУ. У 222 гармату старшого сержанта Ігоря Фурманюка міна поцілила ззаду, однак в найбільш броньовану ділянку. Уламки від міни були зупиненні гільзами зарядів, запакованими на повний заряд порохом. Добре, що вони не загорілися та не здетонував боєкомплект. Найбільший уламок міни просто застряг в далекобійному заряді, як доказ того, що Вища Сила є.

З’явилося заспокійливе повідомлення про гармату старшого сержанта Віталія Нестерука, на яку під час нічного відходу натрапила 6 батарея. 

– Ілля, гармата Нестерука відшукалася, зараз наші притягнуть на сцепці, – повідомив командиру другого вогневого взводу лейтенанту Іллі Котову Лук’янюк.

Комвзводу у відповідь ледве посміхнувся. І так від природи худорлявий лейтенант за ці дні війни зовсім змарнів, зате погляд набув сухий та твердий, як донбаський сланець.

– І як? – небагатослівно уточнив Котов.

– Без втрат та поранень. Тільки бронешкурку дві міни зіпсувало, у лівий борт влетіли, так що кондиціонер їм вже не потрібен, – пожартував СОБ.

– Це добре, – зітхнув Ілля. – Про 221-у щось чутно?

– Ні, – сумно хитнув русявою головою Руслан.

– Потрібно шукати.

– Телефонував з цього приводу комбату. Мені він заборонив полишати підрозділ, а ось за тебе нічого не казав. Поїдеш з розвідниками 30-ї бригади на БТРі, їх старший мій знайомий, понишпорьте й знайдіть хлопців. 

Військовий «Урал-4320» 6 гсабатр максимально завантажений боєкомплектом в’їхав до села Григорівка. Водій з позивним «Дід», побачивши селянина, зупинився та запитав:

– Будьте здорові, дядьку. Як воно тут?

Той подивився на відкритий кузов вантажівки і, побачивши великокаліберні заряди, відповів:

– Это ты такие здоровенные танки ищешь, парень, что невдалеке в посадке стояли? Так нет их уже, ночью наши разбомбили.

– Хрін тобі між сідницями, сепар, – зло відповів Сергій та, хлопнувши дверцятами, рушив далі.
Місцевий у відповідь задоволено вишкірився та сплюнув собі під ноги.

– Сволота, – процідив крізь стиснуті від люті зуби «Дід», давлячи на педаль газу, щоб швидше проминути село.

На самому початку пошуків 221-ї гармати лейтенант Котов та розвідники 30 ОМБр на розбитому блок-пості відшукали її командира Руслана Яткевича, який отримав контузію, обпеченого старшого навідника Олега Мудрука та посіченого уламками заряджаючого В’ячеслава Семенія. 

– Ми вже доповіли про ваших, мають надіслати машину, щоб їх забрати, – повідомив старший блок-поста.

– Дякую, сержанте, але все ж таки зателефоную своїм, – подякував Ілля Котов та набрав номер начальника медичного пункту 2-го дивізіону. Мобільний зв’язок вже відновився і майор Олександр Стоцький майже миттєво відповів на виклик. Почувши від лейтенанта про поранених, повідомив:

– Негайно вирушаю на «таблетці», щоб оглянути та забезпечити їх евакуацію до польового шпиталю 25 ОМБр.

– Руслане, протягом години прибуде начмед Стоцький та забере вас до шпиталю, – повідомив Яткевичу Котов.

– Товаришу лейтенант, дозвольте з вами, – попросив командира молодший сержант.

Котов оцінюючи оглянув підлеглого і погодився:

– Згода. Заскакуй на броню.

За декілька кілометрів розвідники натрапили на ще один український блок-пост, який не був позначений на карті. І якщо попередній блок-пост було укріплено бетонними блоками, кулеметними гніздами та посилено АГСом, то тут їм довелося спостерігати звичайний земляний шанець, обкладений мішками з ґрунтом. І оборону на ньому тримав не піхотний взвод, а всього лише три автоматника.

– Що це за блок-пост? – запитав лейтенант Котов, оглядаючи пустинний степ. 

– Самі не знаємо. Нас тут висадили, вказали у якому напрямку сепари і наказали тримати оборону, – відповіли бійці. 

– Рештки самохідної артустановки поблизу ніде не бачили? Чи може вночі чули, у якій стороні вона вибухнула? – запитав Яткевич.