Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Руслан Яткевич, не зважаючи на небезпеку уламкового ураження, їхав по-похідному, визираючи у відкритий люк мех.-вода, щоб бачити дорогу. Однак, шлях губився у спалахах розривів та виникаючих за ними плямах темряви. У молодшого сержанта зовсім не було досвіду нічного водіння, до чого додалися нервове напруження та погана видимість, тому він зробив два зайвих повороти ліворуч і поїхав у напрямку звідки вівся обстріл – у бік російського кордону, до якого залишалося вісім кілометрів.

Її не було чутно, вона просто раптово вдарила, випадково точно поціливши в боковий люк гармати – якраз над зарядним. Металева ляда з розпеченими уламками міни впала всередину на В’ячеслава Семенія. САУ відізвалася гулким стоном та сіпнулася всім металевим єством, як кінь, галоп якого перервали нищівним ударом по переднім ногам. Руслана Яткевича вибуховою хвилею просто викинуло назовні, прямо перед напрямком руху багатотонної машини. Однак, гармата крутнулася на місці, як дзиґа, двигун замовк і машина завмерла в парі метрів від його розпластаного тіла. 

Всередині САУ почалася пожежа, яка швидко набирала силу. Горіти починало все, що могло зжерти полум’я. Їдучий дим нестримно заповнював тісний простір бойової рубки. Для старшого навідника Олега Мудрука вибух міни ніби зупинив час. В голові стояв суцільний гул, який заважав мислити, проаналізувати ситуацію та зрозуміти, що саме він має робити. Олег спостерігав навкруги себе пекучий танець вогню, але, як уві сні – уповільнено та без можливості змінити хід подій, коли власне тіло занадто мляво відкликається на команди мозку. Десь на самому денці свідомості сформувався сигнал до дії – рятуватися через верхній люк. Йому здавалося, що він активно почав рухатися, хоча насправді просто безсило борсався, тому ніяк не міг  вибратися з машини. З боку він, скоріше за все, нагадував муху у тенетах липкого павутиння. А ще йому стало неймовірно спекотно, як влітку на немилосердному полуденному сонці. Здавалося, що його тіло виробляє гігаджоулі теплової енергії – то почав палати на ньому одяг. Снаряд потрапив прямо в башню, від чого заклинило люк, і Мудрук безуспішно намагався його відкрити. Одяг продовжував палати, шматки на рукавах бовталися і заважали розклинювати люк. Для того, щоб усунути заваду, Олег почав зривати лахи... разом зі шкірою. Нарешті розпечений від вогню люк подався і випав назовні, але він вже не мав наснаги рухатися. Раптом Олег відчув, як чиїсь сильні руки підштовхнули його знизу, вірніше, практично виштовхнули назовні, де він безсилим кулем сповз по броні донизу. То рятував його молодший сержант Роман Щербатюк, який також заживо горів, охоплений полум’ям, але вихоплював з-під носу у смерті життя побратима.

Непевною ходою Яткевич підійшов до палаючої САУ. Простір перед очима командира гармати викривлювався та намагався кудись втекти, зсередини мозок нагадував дзвін, по якому вдарило било і він тримав гудіння на одній утробній ноті, зате з зовнішнього світу не надходило жодного звуку. Почав оглядатися. Побачив на землі нерухомого рядового В’ячеслава Семенія та старшого солдата Олега Мудрука, який, спершись спиною на ходову, мацав навколо себе руками землю. З зарядного та командирського люків самохідної артилерійської установки вже вибивалося полум’я. Молодший сержант зрозумів, що до вибуху боєкомплекту залишаються лічені хвилини, які відміряло їм само Провидіння. Вхопивши за одяг В’ячеслава Семенія, поволочив його, наскільки можливо швидко, до першої глибокої западини у землі. Залишивши непритомного товариша у безпечному місці, поспішив до Олега Мудрука. Також протягнув того волоком по землі до укриття і разом з товаришами ліг на її дні. Він не пам’ятає, через який саме час здетонував боєкомплект, він зрозумів це, коли земля під ним страшно здригнулася, як шкіра величезного звіра, і вдарила по-боксерськи у живіт. Олег Мудрук закричав не своїм голосом – із-за контузії Яткевич не чув цього крику, він його бачив у вулканічному спалаху жовтогарячого світла.

Старший офіцер батареї Руслан Лук’янюк спостерігав яскравий та гучний вибух з боку російського кордону, який висвітлив ніч, але на той час не розумів, ще не мав досвіду війни, щоб розрізнити, чи це вибухнула гармата, чи то так щільно та водночас лягли розриви снарядів, адже вибухів в ту ніч було занадто багато.

Обстріл переслідував 5 батарею, тому бойові машини не зупинялися, іноді «пролітаючи» над не поміченими вночі степовими байраками. У суцільній темряві стрій розсипався, і дві гармати заблукали. Відповідальність командира за своїх підлеглих не давала спокою старшому офіцеру батареї, ятрила нутро, і лейтенант по рації запитав у командира батареї дозволу повернутися на пошуки бойових машин, але почув відмову: «Полишати колону забороняю. Виводь гармати з-під обстрілу».

Його МТ-ЛБу замикала колону і він, в ілюзорній надії почути двигуни своїх 2С19, наказав мех.-воду пригальмувати. Крізь вибухи мін спробував вслухатися у вогняну ніч, вловити гуркіт дизельних моторів САУ. Марно. Всередині чомусь стало неспокійно та тривожно, і він, ковтаючи слова, прокричав механіку-водію:

– Наказую розпочати рух! Рушай! Дави на газ!

МТ-ЛБу сіпнулась і, ображено ревнувши двигуном, як жаба, зробила стрибок уперед. Не встигла машина подолати і ста метрів, як на місце їх зупинки впала міна. СОБ перехрестився.

Далі була нескінченна ніч, коли Руслан Яткевич разом з посіченим осколками В’ячеславом Семенієм та обпеченим Олегом Мудруком добирався до українського блок-посту. Згадуючи навички по орієнтуванню на місцевості, отримані ще у підлітковому віці у військово-патріотичному клубі «Факел», правильно визначив напрямок руху у бік українських позицій. Вони не йшли, бо йти не було сили, а чимчикували притихлим нічним донецьким степом, підбадьорюючи один одного словом. Руслан, у прямому сенсі цього слова, підставляв плече підтримки то одному, то другому побратимові.