Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Таким же марш-кидком офіцер пробує повернутися назад до особового складу. Біля окопу лягає міна. Від ударної хвилі у Руслана помутилося у голові та частково пропав слух. Дещо оговтавшись та, перекрикуючи власну глухоту, по команді передав наказ: 

– Між мінометними залпами екіпажам займати свої місця у машинах і залишати лісопосадку. По виході батарея у русі формується у колону і залишає зону обстрілу.

Командир 221 гармати молодший сержант Руслан Яткевич, дочекавшись, коли гуркіт від чергового «приходу» дещо вляжеться, подав розрахунку команду: «До машини!». І разом зі всіма побіг до самохідної артилерійської установки. На бігу крутив головою, щоб впевнитися, що всі його почули і ніхто не залишився у земляній схованці. Як частенько буває у житті, а не в кіно, не вистачило буквально якихось секунд – молодший сержант Роман Щербатюк якраз «пірнув» у люк на башті, як Юрій Жабенко, який зовсім трохи забарився зі стартом, потрапив під ураження міни, що лягла неподалік самохідки. Уламком йому майже повністю відтяло руку, якою він якраз відкривав ляду механіка-водія. Руслан підскочив до товариша і, з внутрішнім острахом, побачив, як частина руки Жабенка просто теліпається у повітрі – чи то на жилах та шкірі, чи на шматку розірваного рукава куртки. Яткевич гарячково перетягнув руку джутом, щоб зупинити кровотечу, та потягнув пораненого до командирського люка башти, звідки якраз визирнув Щербатюк.

– Романе, тягни до себе, – прокричав заряджаючому. 

Від великої втрати крові Жабенка полишила свідомість, його безсильне тіло грузько придавило худорлявого командира гармати.

– Та тягни ж його, – сердито крикнув молодший сержант заряджаючому. І відчув, як м’язи полегшено зітхнули, коли Щербатюк, міцно стоячи на башті, схватив пораненого за плечі і злагодженими зусиллям власних рук, ніг та спини потягнув доверху. Метрах в десяти від них впали міни і їх уламки зашурхотіли в листі дерев. Артилеристи навіть вухом не повели на цей шурхіт, повністю заглиблені у свою справу.

Роман Щербатюк подав пораненого Олегу Мудруку, який прийняв тіло товариша, і спільно із заряджаючим В’ячеславом Семенієм, обережно, щоб не травмувати його ще більше у затісній башті, максимально зручно розмістили на залізній підлозі.

– Боже, якщо ти є, якщо чуєш мене, якщо збережеш, то повернувшись додому живим-здоровим і неушкодженим – одружуся, – пошепки пообіцяв чи то Господу, чи самому собі Олег. 

Командир гармати Руслан Яткевич вже зайняв місце механіка-водія та запустив двигун бойової машини. Старший навідник Олег Мудрук сів на командирське місце і доповів по радіозв’язку СОБу про пораненого.

– Є кому вести гармату? – запитав у відповідь лейтенант Лук’янюк.

– Так, Яткевич на важелях, – відповів Мудрук.

– Рушай, – отримав дозвіл на рух від старшого.

Прогазувавши, Руслан Яткевич включив першу передачу. САУ нервово сіпнулась і гусениці, знімаючи тонкий шар дерену, провернулися вперед. Однак, у нього склалося враження, що ліва гусениця пошкоджена. По внутрішньому радіозв’язку доповів, що «рух розпочав».

Старший офіцер батареї лейтенант Лук’янюк, отримавши підтвердження від останньої гармати, що «рух розпочато», нарешті, віддав наказ своєму мех.-воду: «Вперед!». Той вже хвилин з п’ять на грані істерики вмовляв свого командира: «Погнали! Та погнали вже!».

– Четвертий, ти де? Відповідай! – командир гармати почув, як його викликає СОБ, і натиснув на тангетку:

– Сосна два, я Четвертий. Двигун заглох, я залишився позаду вас, – доповів.

– Перший, Четвертий, я Сосна два, прийом, – пролунало у шлемофоні.

– Сосна два, я Четвертий, що мені робити, двигун не заводиться? Сосна два, ви чуєте мене? – знову прокричав у мікрофон.

– Перший, Четвертий, я, Сосна два, відповідайте, – вимогливо намагався докричатися до своїх підлеглих СОБ.

– Командире, що нам робити далі? – запитав Олександр Косюк.

– Не знаю, – розгублено відповів командир гармати Віталій Нестерук. І з надією в голосі: – Зараз ввімкну мобільний і спробую додзвонитися. 

Однак, мобільний зв’язок був відсутній. 

Яткевич переключився на другу передачу та почав розганяти 42-тонний артилерійський танк. Все ж таки машину дещо вело вліво, чи так йому здавалося, адже за важелями він сидів не так вже і багато разів, колись пройшов скорочений курс підготовки задля отримання мінімальних навичок замінити члена екіпажу на випадок ось такого сумного випадку. 

Під час виходу батареї з-під обстрілу виникла чимала нічна плутанина всередині самого підрозділу, так як особовий склад не був ще по-справжньому обстріляним, і цей фактор давав свої «збійні» наслідки у поведінці бійців. До того ж зв’язок став сперш нестабільним, а згодом і зовсім зник – його глушив російський РЕБ. Як наслідок – декілька гармат заблукало. Старший офіцер батареї Руслан Лук’янюк неодноразово намагався вийти на зв’язок з машинами Віталія Нестерука та Руслана Яткевича, але марно. 

Поки полишали район вогневої позиції, обстріл не припинявся, що не давало змоги тут же здійснити невеличкий пошуковий рейд по окрузі на МТ-ЛБу. Лейтенант інтуїтивно відчував, що гармати, яких немає у колоні, десь поряд, прикриті темрявою. Однак, обстріл тривав, і ущерблена колона вимушена була продовжувати рух.