Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Село Дівички. Леонід Міхновський (близький родич майбутнього архієпископа Юрія та однокласник Симона Петлюри в семінарії) служить тут парохом в роках 1906-1914. На власне прохання 1914 р. переведений на місце Юрія в село Бубновська Слобідка Золотоніського повіту, а Юрій перейшов в село Прохорівку.

Ретроспективний аналіз знайдених нами даних вказує, що вже наприкінці XIX століття деякі родини Міхновських виявляють незамаскований український патріотизм. Це особливо стосується гілки роду ідеолога Миколи Міхновського, гілки архієпископа Юрія Міхновського та тих, що належали до Української громади при Полтавській семінарії. У своїх спогадах Ю. Кол-лард поіменно перелічує 15 членів цієї громади, себто лише тих, що були йому особливо знайомі в роках 1896-1898 [8]. Серед членів громади, крім Симона Петлюри, Коллард згадує теж «братів О. і В. Міхновських». І дійсно, коли глянемо на щорічні списки семінаристів у згаданих роках, там бачимо Олександра Міхновського, який в шкільному 1895/96 р. вже ходив у 4-ий клас, разом з Федором Петлюрою, старшим братом Симона. В цей же шкільний рік брат Олександра, Володимир Міхновський ходить у 1-ий клас семінарії, разом з Леонідом Міхновським та Симоном Петлюрою. В цьому шкільному році Олександр Міхновський та Федір Петлюра «зрізалися» на іспитах зі Святого Письма і залишилися на другий рік, а Симон Петлюра «зрізався» на грецькій мові. До речі, це був єдиний академічний неуспіх за всі семінарські роки Симона. Восени 1896 р. до семінарії прийшов Веніамін Міхновський, який, правдоподібно, теж увійшов у громаду, як і його далекі родичі Міхновські.

За словами американського історика українського походження Олександра Стовби, «еволюція роду Міхновських дала свій плід: коли в 1705 році Матвій Міхновський б’ється з росіянами лише кулаками, то 200 років пізніше Микола Міхновський б’ється з тими ж росіянами холодною зброєю і чіткою ідеологією».

[1] Ці дані подані під гаслами «Міхновські» або «Міхнєвські» в «Польській енциклопедії шляхетській», друкованій у Варшаві в 1930-х рр.

[2] Dr. Rolle Anton Jozef., «Powstanie nazwisk u ludu maloruskiego», Sylwetki historyczne, Ser. VIII, Krakow, 1892, str. 363-364.

[3] «Полтавскіе Губернскіе Ведомости» за листопад 5, 1908.

[4] Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год, стор. 353.

[5] Харлампович, К. В., «Малороссійское влияніе на великорусскую церковную жизнь», т. 1, Казань, 1914, стор. 647.

[6] Там же, стор. 668, 800.

[7] Власовський, Іван, «Нарис історії Української Православної Церкви», т 4, ч. 1, стор. 337.

[8] Коллард, Юрій, «Спогади юнацьких днів», 1897-1906. Торонто, 1972, стор. 42, 44, 146.

[9] Мандзенко, К., «Петлюра, Петлюрівці, Петлюрівство», Альманах Українського Союзу на 1979 рік, стор. 12.

[10] Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год, Полтава, 1914, стор. 327-328.

[11] Коллард, Юрій, цит. праця, стор. 42, 146. 12 Книжная Летопись за 1909 рік.

[12] Книжная Летопись за 1909 рік.

[13] Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год, стор. 337, 361.

[14] «Весь Петербург на 1912 год», стор. 600.

[15] Шторгин, Д. М., ред., Каталог видань Української Академії Наук 1918-1930, Чікаґо, 1966, стор. 194.

[16] Т. Г. Шевченко, Біографія. Акад. Наук Укр. PCP, Київ, 1964, стор. 82.

[17] Там же, стор. 80.

[18] Там же, стор. 82-83.

[19] Там же, стор. 122.

[20] Сергій Шемет, «Микола Міхновський, посмертна згадка», Хліборобська Україна, книжка п’ята, Відень, 1924-25, стор. 13.

[21] Михновский, Георгий, «Ответ на воззвание к родителям забастовавших семинаристов», газета ПЕВ за 10 грудня 1905, стор. 1399-1401.

[22] Дмитро Антонович, «Праця Олександра Русова для українського театру та музики», Львів, 1938, стор. 8.

[23] Дмитро Дорошенко, «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу», Варшава, 1940, стор. 46.

[24] Дмитро Дорошенко, «Мої спомини про давнє-минуле» (1901-1914), Вінніпег, 1949, стор. 67.

[25] Петро Мірчук, «Микола Міхновський, Апостол Української Державносте», Філядельфія, 1960, стор. 17, 20.

Самостійна Україна. — 2013. — № 3, 4.

Сергій Шемет. Микола Міхновський (Посмертна згадка)

Давно це було. Тридцята, а може, й більше, весна приходила і минала. З дивовижною виразністю згадується цей травневий ранок, повний сонця, світла, тепла і пахощів. Ніби в цю хвилину відчуваєш ніжний яблуневого цвіту і бузку і бачиш, що ніде на світі немає такої чарівної весни, не пахнуть так сильно квіти, як у нас на Україні. Студентом ще приїхав я одного разу на вакації на батьківський хутір, на Полтавщині. Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радості було у цього чарівного хлопця — Миколи! Замерзший після петербурзьких холодів і студій над технікою і математикою, я відогрівав себе в палких проміннях українського сонця, повними грудьми вбирав в себе і ці пахощі полтавської весни, і цю радість життя, і цю дивну, ніжну мрію свіжопробудже-ного українського патріотизму, яку розпалював у всіх нас цей милий, чарівний юнак. Він всіх нас зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини.

Він був сином священика на Прилуччині. Виріс, як і ми, на селі, але відчував і любив село і селян якось інакше, ніж ми — так, як ми з свого становища дідичів не могли села відчувати, бо не могли так наблизитись до його внутрішнього, інтимного життя. Він був тим, що допоміг мені, моїм близьким і товаришам пізнати «красу і силу» селянської України, відчути нашу національну гордість і усвідомити бажання України національно могутньої, незалежної.

Микола Міхновський студіював тоді право в Київськім університеті. Він знався зо всіма «старшими» і «молодими» тогочасними представниками українського руху в Києві. В ті часи старі громадяни мали на молодь вплив і багатьох повернули на шлях чисто культурної, аполітичної праці. Цією культурною працею на початку займався й Міхновський. Це було для нього закінченням національного усвідомлення і завершенням загальної освіти. Він ко-ристався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв виховуванню молоді. Швидко, одначе, Міхновський переріс свого наставника. Він хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і од наукових студій перейти до реальної політичної акції. Він шукає нових шляхів, хоче українську політичну думку звільнити від чужих впливів і намагається самостійно знайти розв’язання українського проблему.