Марина Гриміч - Фріда

Лише поляків ті проблеми не тривожили: Вони гордо носять свої, чесно кажучи, дуже гарні прізвища — Жевуські, Огінські, Котвицькі, Біньковські…

3 листопада 1947 року, м. Бердичів.

Хочу описати історію, що перевернула все моє життя…

У моїй новій родині (за той час, поки не писав, я одружився з Анею, тож за весільними та сімейними клопотами не було часу сісти за щоденник) сталася біда. Старший син дядька Льоні і тітки Катрі Михайло зник без вісти на Донбасі. Я два місяці тому по своїх міліцейських каналах давав запит — не знайшли. Нарешті надіслав листа його товариш, з яким вони колись вирушили на заробітки. Той написав, що не бачив Михайла вже півроку, по Єнакієву ходять чутки, що він пристав до якоїсь бандитської зграї і зник.

Тітка Катря плаче вже кілька днів. Дядько Льонька покликав на пораду Мойсея Давидовича.

Дядя Муся довго перечитував листа, а потім сказав:

— Ну що ж, Льонько. Є один вихід — проси Збігнєва.

— Та він же не погодиться! — розплакалася тітка Катря.

— Що ж! Кидайся в ноги, проси! Більше нічого я тобі тут нічого не пораджу!

— Поговоріть з ним, дядю Муся!

— Ти що, Катю, це ж Донбас! Це бандитське кодло! Тут силувати нікого не можна!

Тітка Катря знову розплакалася.

Тоді дядько Муся тихенько погомонів з дядьком Льонькою, і вони ніби про щось домовилися. Тоді пошкандибав на другий поверх — до Збігнєва Жевуського.

Прийшов Збігнєв. Він довго понуро сидів за столом, зиркаючи спідлоба то на тітку Катрю, яка стояла перед ним навколішки, то на Мойсея Давидовича, а потім важко зітхнув:

«Добре. Спробую. Але нічого не гарантую». А тоді до мене: «Збирайся!»

Я аж остовпів. Хто він такий, щоб мені наказувати? Але з облич присутніх збагнув, що це в міській міліції я герой, а тут — пішак.

Мойсей Давидович схвально кивнув мені:

«Їдь, синку, я на роботі Все влаштую, не переживай!»

Я швидко, по-армійському зібрав валізу, вдягнувся і присів на стільці «на дорогу». За півгодини прийшов і Збігнєв, за ним прибігла заплакана Ірена. Збігнєв зиркнув спідлоба і буркнув:

«Ти що, на карнавал зібрався чи на Донбас?»

Я подивився на себе в дзеркало — уніформа чиста, випрасувана. Що він має на увазі?

«Одягнися, як цивільний, — пояснив Збігнєв, — тільки зброю з собою прихопи, та добре заховай. Документи міліцейські залиш удома!»

Я відчув, що тут пахне смаленим. І так уже не хотілося мені вплутуватися в цю історію! Але на мене дивилися дві пари заплаканих жіночих очей — дружини і тещі. Як я міг їх підвести?

Перед дорогою Мойсей Давидович повчав мене:

— У цій подорожі ти — вуха, очі, руки і ноги Збігнєва, зрозумів?

— А він хто?

— А він — голова. Слухайся його, і все буде гаразд. Навіть якщо тобі не сподобається те, що він робитиме, не сперечайся. Дай мені слово.

— Даю.

— З богом.

Ми сіли на одеський поїзд. Я ще в вагоні помітив, що Збігнєв цілу дорогу розминав пальці і подумав: це в нього нервове. Його пальці буквально бігали по столу, по колінах. Вони не зупинялися ні на секунду. Він масував пучки, пробував їх язиком на смак, м'яв кісточки пальців, вигинав кисть мало не в протилежний бік, заплющивши очі, щось бурмотів, потім розплющував і дивився скляним поглядом в одну точку. Я дивився на нього з верхньої полиці з острахом, передчуваючи велику