Світлана Талан - Букет улюблених квітів

Жінці було боляче дивитися на світлину, тож вона сховала її, а потім лягла на ліжко й розридалася. Незрозумілий відчай, туга та відчуття самотності огорнули жінку, стискаючи, наче пресом.

— Марку, мені тебе так не вистачає! — тужила Тамара.

Вона довго плакала, виливаючи біль сльозами, аж поки на душі не лишилося нічого, окрім порожнечі.

Розділ 31

Лізка не знаходила собі місця. Здогадки, страшніші одна за одну, лізли їй до голови. А все почалося відтоді, як Микола повернувся з міста й Лізка запитала його про вбивство жінки. Аж до вечора вона не могла викинути це з голови. За вечерею Лізка поцікавилася, де саме стався злочин.

— Неподалік нашої хати, — відповів Микола.

— У нашому провулку?!

— Я тобі вже казав про це, — невдоволено пробурчав чоловік.

— Може, й так, — погодилася вона. — Я, мабуть, забула.

— Якщо й вилетіло з голови, то могла б і здогадатися, де ту нещасну вбили, — дорікнув Микола, допиваючи чай. — Колян, ти ж краще за мене знаєш, нікуди зі свого провулка сам не ходить.

— Так! — погодилася Лізка. — Хіба що з батьком чи матір’ю до магазину, та й то, бідолаха, боїться відстати та загубитися. Миколо, жінка була молодою чи нашого віку? Не чув?

— Що мені чути? Ти й сама її бачила.

— Я?! Де? Коли?

— Пам’ятаєш, ми вранці поливали городину, а біля нас зупинилася жінка років під п’ятдесят і запитала, чи не знаємо, коли перша маршрутка до міста?

— Це того дня, що її вбили?

— Ага! Я тоді поглянув на годинник і сказав, що може не квапитися, бо звідси можна виїхати не раніше за п’яту годину ранку, — нагадав Микола. — Ти ж знаєш, що я з наручним годинником не розлучаюся і вночі.

— Згадала! Мені здається, що та жіночка тримала сумку та великий пучок чи то кропу зеленого, чи квітів.

— Так і було.

— До маршрутки лишалося півгодини, я тоді спохопилася, що у нас закінчується цукор, а сливи дозрівають, то послала тебе до міста.

— Угу! — мугикнув чоловік.

— Повернувся ти наступного ранку, бо я просила тебе полити квіти й дерева біля хати.

— Я все так і зробив!

— Так-так! — задумливо протягнула Лізка.

Вони помили разом посуд, Микола попідмітав у хатині, замкнув двері на ніч, а Лізка постелила постіль. Чоловік за день так натомився, що заснув швидко. Лізці подобалося засинати під його монотонне та негучне хропіння, але не цього разу. Жінка почала згадувати все від часу знайомства з Миколою навесні й до останнього дня. Зіставивши все, вона осягнула, що вбивства жінок і дівчат у сусідньому районі почалися відтоді, як Микола вийшов із в’язниці. Може, хтось і вважав Лізку тупуватою, але жінка, попри свою неосвіченість, дурною таки не була. Доглядаючи стареньку, вона читала їй вечорами книги. Після смерті жінки вже звикла до читання Лізка перебрала всі книжки, які знайшлися в хаті. Пустити такий скарб на розпал груби вона не наважилася — натомість перечитала всі до останньої, повитирала з них пил і поставила до шафки. Серед книжок, які дісталися їй у спадок, було чимало детективів, тож Лізка почала подумки проводити своє розслідування. Микола чи не все своє життя провів за ґратами. За що саме — жінка не розпитувала: нечемно лізти людині в душу. Якось він сам обмовився, що сидів за грабіж, а одного разу за бійку, в якій зопалу штрикнув чоловіка ножем, але не розрахував сили, і той помер. Та це були Миколині слова. Справжній-бо злочинець обов’язково приховуватиме правду. Якщо це так, то Микола цілком вірогідно може бути тим маніяком, який убиває жінок, прикрашаючи їхні мертві тіла квітами!

Від таких висновків Лізчине тіло вкрилося холодним потом. Вона прислухалася — чоловік тихо похропував уві сні.

«Невже Микола не той, кого із себе вдає? — міркувала настрашена жінка, боячись поворухнутися. — Після виходу на волю він десь трохи вештався. Нібито й говорив, що їздив до сина, але хтозна?»

За мить Лізчина фантазія розбурхалася так, що вона була майже певна: тих нещасних порішив саме він, її Микола.

«Тож він і мене спроможний убити?» — стрельнула їй у голову думка, від чого тіло враз закам’яніло.

Помирати Лізці не хотілося — навіть від руки чоловіка, що ввійшов у її життя, хоч і несподівано, та, як вона вважала, назавжди. Їй згадалося, як було моторошно щоночі залишатися в хаті на ніч самій. Вона не боялася грабіжників, бо хто полізе до непоказної хати-мазанки? Було страшно померти на самоті, коли помочі чекати нізвідки. Лізці млоїло під серцем від самої думки про те, що якогось ранку вона не прокинеться, а її бездиханне тіло довго лежатиме та смердітиме в хаті, розкладатиметься, стаючи поживою для цілого рою зелених мух. З появою в її житті Миколи Лізка про таке вже не думала. Вона гадала, що тепер вони будуть разом, дбатимуть одне про одного, коли захворіють чи зовсім знемічніють. Обоє самотні, знайшовши одне одного, вони почувалися щасливими та потрібними. Микола з Лізкою навіть дали обіцянки не полишати одне одного до останнього подиху. І так би було, якби не Лізчині підозри. Уперше за час їхнього сумісного життя жінка засумнівалася, чи правильно вчинила, зійшовшись із малознайомою людиною.

«Може, розбігтися з ним, доки не пізно?» — майнуло в голові.

Це було б цілком правильним рішенням, якби не ті нав’язливі думки, що світ такий великий, а вона в ньому нікому не потрібна.

«Знову зостатися наодинці зі своєю самотністю? — міркувала жінка. — Довгими зимовими вечорами дивитися по телевізору серіали, коли хоч вовком вий?»

Повертатися до минулого життя Лізка бажання не мала, проте, змушена обирати між удаваним спокоєм і самотністю, почувалася тепер немов на розпутті.

«Я можу помилятися, — зважувала все вона. — Нехай Микола непричетний до раніше скоєних злочинів, але ж жінку, що біля нас зупинялася, вбили того дня, коли й Микола їздив до міста».

Від хвилювання Лізці пересохло в роті. Хотілося пити, але від страху вона не могла поворухнутися. Її уява малювала страшні картини. Ось її Микола поговорив із жіночкою й одразу відчув непереборне бажання позбавити її життя.

«А тут я зі своїм цукром! — карталася жінка. — Виходить, якщо Микола поїхав з тією незнайомкою однією маршруткою та й порішив її, то я —