Дар’я Дзвін - Ангельський вибір, Дар’я Дзвін

У їдальні було багато народу. Наша трійка зайняла невеликий столик біля стіни та поїдала бургер і фрукти. Ми з Рене віддали перевагу вуглеводам, а Тім — фруктам.

— Знаєш, — задумливо почала подруга, дивлячись на нього, — ти справжній козел. На дев'яносто відсотків складашся з овочів та фруктів. Ще трохи і почнеш проявляти свою справжню натуру. Будеш голяка бігати по лісу і травичку жувати. — Вона зробила паузу і примружила очі. — Чи ти вже?

Тім подивився на неї як на божевільну.

— Правильне харчування це запорука міцного здоров'я.

— І занудства. По-моєму, людина має їсти те, що хоче. А не страждати через недоступний гамбургер.

Через хвилину до нас приєднався Нейтан, але на запитання про Ітана і про своє зникнення відповідати не став. Лише сказав, що він мав термінові справи. Тиснути на нього було марно, тож я змінила тему.

— Оооу, — Рене насупилась і гидливо скривилася. Хоч я й сиділа спиною до входу, але знала, хто увійшов до їдальні. — Ембер швидко спрацювала, вже твого сусіда обкрутила.

Я обернулася назад.

Ітан йшов поряд з нею. Вони завзято про щось розмовляли, потім взяли напої і сіли за центральний столик. Ембер кинула у мій бік зверхній погляд і продовжила розмову. Нейтан теж поглянув на них, але ніяк не відреагував. До них підсів хлопець Ембер.

— Прям гидко на це дивитися, — скривившись, прокоментувала Рене. — Мінус сто балів Ітану.

Я відвернулася. Це була його справа, і мене ніяк не стосувалось його коло спілкування.

Після закінчення занять ми з Рене вже збиралися їхати додому, але нас зупинив Ітан. Він наполегливо пропонував мені поїхати з ним, але я відмовився. Все ж таки вірну подругу ніхто не міг замінити.

Ми не поспішаючи їхали повз різні будинки. Вони були чимось схожими, але при цьому абсолютно різними. Кожен із них мав щось особливе і міг багато розповісти про свого господаря. Жінка середніх років поливала квіти, а трохи далі діти грали м’ячем на подвір’ї. Неллінгтон жив своїм життям.

Мій погляд привернула група хлопців років тринадцяти. Вони перебігли через дорогу, потім почали бігати довкола дерева та намагались на нього залізти.

Чим ближче ми до них під’їжали, тим більше мені здавалося, що хлопці за кимось женуться. Ми проїхали мимо, але занепокоєння заворушилося всередині. Інтуїція кричала, що тут щось не так.

— Стій! — вигукнула я.

Рене від несподіванки різко натиснула на гальмо.

— Боже! Ти чого так кричиш? — обурилася вона, але я її вже не чула.

Вибігла з машини і попрямувала до хлопців. Один із них поліз на дерево, а решта кидали на верхівку каміння і сміялися. Підбігши ближче, я помітила на гілці маленьку білу грудочку. Придивившись, зрозуміла, що це подряпане худе кошеня, яке заплуталось в клейкій стрічці. Побачивши його в мене стислося серце.

— Відійдіть від нього! — крикнула я.

Тепер вся увага перемістилась на мене. Від хлопців віяло веселощами, збудженням та азартом.

— Іди куди йшла! — відповів найвищий із них. 

— Може вам і здається це кумедним, але ви подумали про тварину? — запитала я, розштовхуючи хлопців і підходячи до дерева. — Це кошеня ще зовсім маленьке і нічого вам не зробило, а ви так жорстоко з ним поводитесь.

— Це ще довести потрібно, — той самовдоволено посміхнувся. — Ми його зняти зняти хочемо. Робимо добру справу.

Він брехав. Від нього віяло самовпевненістю і веселістю. 

— Навіщо щось доводити? — Я обвела їх поглядом. — Ви й так знаєте, що зробили. Мої слова нічого не змінять. Найкращий ворог людини це він сам.

— Гей, недоростки пубертатного періоду. — Рене підійшла до мене. — Невже ваші яйця настільки малі, що ви вирішили відігратися на невинній тварині? Суперника більше не знайшлося? А? — Вона схрестила руки на грудях і обвела всіх поглядом.

Хлопчаки почали дратуватися, декілька з них відвела очі і насупились. Тепер вони не були такими веселими і самовпевненими. Сором потихеньку прослизав у їхніх душах, схиляючи до людяності.

— Іди куди йшла, — сердито відповів той самий високий хлопець. Він схоже був головним у їхній компанії.

— Дорогий мій, — голос Рене звучав оманливо тихо, а поглядом можна було різати сталь. — А це не ти випадково син містера Нормана? — Вона ляснула в долоні. — Ах так, точно ти! Як я могла забути? А твій батько знає про твою пристрасть до тварин? Він же у тебе ветеринар. У вас ця любов сімейна, так? Цікаво, як він відреагує, коли дізнається про вашу «турботу»? Навіть не сумніваюся, він пишатиметься тобою. Твій же батько людина сувора, а вони вміють проявляти свої почуття, чи не так?

Хлопець стиснув щелепу. Від нього повіяло злістю, змішаною зі страхом.

— Та пішла ти, стерво! — прогорлав він, потім плюнув Рене під ноги, розвернувся і, тримаючи руки в кишенях, пішов уздовж вулиці.

— Ну? — запитала подруга, дивлячись на купку хлопців, що залишилася. — А ви чого встали? Ану провалюйте звідси, рятівники фігові!

Зграя без ватажка не змогла нічого відповісти. І вони пішли.

— Дурість якась, — пробурмотіла Рене. — Усі ніби озвіріли. То міс Еренс пограбували, то двоє мужиків мало не повбивали один одного, тепер ось це. І все за останній тиждень! Раніше жили собі спокійно та жодних проблем не було.