Єва Басіста - Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста

Глава 9.2

Обіймаю брата. Міцно, мов десять років не бачила. Зовсім не жалію фізичних сил, яких у мене не сильно багато. Пакет зі солодким робить чергове сальто. Либонь, коржі остаточно зламаються та звурджуються в одну кашу, але сподіваюся, що смак від цього гірший не стане.

Валерій обіймає у відповідь. Перші хвилини мовчимо. Просто стоїмо. Не хочеться порушувати ідилію зустрічі словами. Ще встигнемо поговорити про нещастя, які гепнулися на наші голови.

Також впевнена, що йому не солодко сиділося в полоні. Не хочу думати, які там могли бути умови. Добре, що зараз він на волі, та нікому нічого не загрожує.

Відпускаю брата з обіймів. У нього збентежений погляд, що спрямований донизу. Важко дивитися на мене. Можу зрозуміти. Загруз у проблемах, як велика фіра у болоті, а витягувати довелося сестрі, яка нещодавно зіп'ялася на ноги. Утім нічого не поробиш. Я його єдина рідня, а тому маю протягувати руку допомоги.

- Важкий пакет? - питає Валерій та бере його, погляд тримає опущеним.

- Ні, - віддаю його та сумно зітхаю. - Ходімо до квартири.

У моєму помешканні незначний безлад, бо коли учора нервово бігала кімнатами, що аж пекли п'ятки, та ледь не диміла голова, то думки про порядок відходили на другий план, а скоріше на сто десятий. Тому поки Валерій миє руки у ванній, то я похапцем наводжу лад, а коли виходить, то ставлю на газ грітися чайник.

- Ти як? - сідає за маленький кухонний стіл та складає бліді руки перед собою.

- Я? - повторюю та виймаю торт із пакета. Через прозору коробку видніється, що там каша. - Навіть не знаю, що сказати. Валерію, я за ці два тижні ледь не посивіла. Постійно переживала… А ти ж знаєш, що я не можу без самонакрутів. Пила валер'янку ледь не відрами, спати не могла…

Зараз до дрижання в кістках неприємно згадувати ті події, що мали місце у моєму житті. Здається, перші два дні я перебувала в шоковому стані. Не могла сприйняти того факту, що сталося, а далі почався відчай. Гіркий та болючий.

Я тоді відчувала себе зацькованим кошеням. Не могла їсти та навіть пити. Хотілося зникнути. Забігти в ліс та заховатися від усього світу в старій землянці.

Але я не егоїстка. Навіть якби вдалося втекти, то не тільки на межі "життя-смерть" стояло моє існування.

- Адо, вибач мені, - знову просить вибачення Валерій. - Я розумію та уявляю, що ти пережила. Коли сидів у покидьків, то думав лише про тебе… Знав, що ти тут кидаєшся у різні сторони, але не гадав, що у тебе вийде знайти гроші. Я готовився до смерті, а перед нею хотів просити їх не чіпати тебе, бо ти до моїх помилок не маєш жодного стосунку.

Блакитні очі брата сумні та злегка вологі. Йому дуже шкода. Видно це.

- Навіть не кажи про смерть, - перериває мене чайник, що починає осатаніло свистіти. - Краще скажи, як ти заборгував таку суму. Як це вийшло?

- Ти хочеш знати? - нехотя бринить його голос, а я вимикаю газ та обертаюся до нього. Виглядом подаю, що волію почути все. Бажаю знати всі дрібниці.

Схиляє голову та занурює руку у русяве волосся. Поїдає сором. Значить це щось… Фантазії не вистачає, що брат натворив.

- Тобі чай чи каву? – питаю.

- Останнє.

Швидко заварюю каву та ставлю перед ним, а також одну порцію собі, яка чорніє у світлій чашці від міцності. Опісля виймаю тарілки та виделки. Кладу на стіл та відкриваю торт. Ріжу останній на шматки, а точніше намагаюся порізати коричневе місиво, що не має форму. Валерій спостерігає за моїми діями, які нервові.

- Вибач, що такий вигляд, - відповідаю відчуваючи, як між нами натягується повітря.

- Та все нормально…

- Я тебе слухаю, - сідаю за стіл, і брат знаходиться навпроти.

- Адо, а може не треба?

- Кажи, - колочу ложечкою каву, що парує. – Я маю знати.

- Ну добре, - киває головою та продовжує без тягучої паузи. - Ти колись чула щось про собачі перегони?

- Ні, - стинаю плечима. - А хіба такі є?

- Так, є. І такі проводять за Києвом… Там грають на великі суми та дуже поважні люди. Я там був серед персоналу… І саме ми корегували, яка собака прибіжить першою… І тому вирішив запропонувати Антону пограти.

- Антону? - перебиваю. - Це отой чоловік, який головний?

- Так, це він… У нас спочатку все виходило. Гроші лилися, але коли ми значно збільшили суму, то все пішло не так. Той пес, що мав прибігти першим впав та зламав лапку,  і Антон програв двісті тисяч доларів.

Зізнання Валерія б'є мене. Перегони, собаки, ставки… Якого біса! Невже нема інших способів, щоб гроші заробляти! Це треба страждати якоюсь фігнею та займатися дурницями!

І тут згадую, як вчора назвали Валерія. Собачник чи собачатник… Ось звідки таке назвисько. Тепер все ясно. Не дарма кажуть, що правда гірка.

Голосно зітхаю. Зараз хочеться закричати на весь будинок. Затуляю руками обличчя. Слова відсутні.

- Адо, - вблагає Валерій. - Не реагуй так… Я хотів заробити для нас коштів.

- Мовчи, - скриплю скрізь зуби. - Не кажи нічого, бо зараз придушу… Ти чим думав, коли…. Господи! Валерію, пообіцяй мені, що більше ніколи в житті не станеш займатися подібним!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍