Джулія Ромуш - Батько подруги. Скандальний звʼязок, Джулія Ромуш

Розділ 15.

Я не знаю, скільки часу проводжу в цьому номері. Скільки часу минуло з того моменту, як за Михайлом зачинилися двері. І я залишилася зовсім одна. У цьому чортовому номері. Так і продовжувала стояти на одному місці. Наче зависла. Наче мене поставили на паузу.

У почуття привів стукіт у двері. Здригнувшись, я нарешті почала рухатися. Ось тільки зробити крок виявилося дуже складно. Ноги затекли.

Стук знову повторився. І я змусила пройти себе до дверей. Це точно був не Михайло. Він би не став стукати.

Коли я відчинила двері, то побачила на порозі хлопця з обслужного персоналу готелю. Поруч з ним стояв візок, на якому стояли тарілки, накриті залізними кришками.

- Сніданок у номер, - хлопець мені мило посміхнувся, а мені стало ще гірше, ніж було буквально хвилину тому.

– Я не замовляла.

– Чоловік, який оплачував номер, замовив для вас.

Господи, тон яким хлопець це промовив, мене вбивав.

- Дякую, я не голодна.

Вже хотіла зачинити двері, як він знову промовив:

- Номер оплачений до дванадцятої години дня, ви встигнете виїхати чи хочете продовжити броню?

- Я встигну, - виплюнувши ці слова, я нарешті зачинила двері.

Я нещодавно приймала душ, але зараз відчуття, що вся брудна. Погляд цього хлопця, тон... Гроші, кинуті Михайлом на тумбі. Господи, як все це бридко. Як я взагалі могла до такого докотитись?

Кинувшись до ліжка, я почала шукати свою спідню білизну. Мені потрібно якомога раніше звідси піти. Піти й назавжди забути всю цю ганьбу.

Знаходжу спідню білизну, а потім мій погляд падає на тумбочку. На ту саму, де лежить конверт. Це було ударом під дих. Те, що мене остаточно повернуло в жорстоку реальність. Найсильніший ляпас.

- Ненавиджу! - Прошипівши, я підходжу ближче до тумби. Беру до рук конверт. Я не зазираю усередину. Мені не цікаво, наскільки мене оцінили. Я просто його рву. На дрібні шматочки. З жорстокістю. З очей течуть сльози. Мені дуже прикро. Як я могла одразу не зрозуміти? Адже були натяки. Могла здогадатися. А зараз... зараз я почуваюся розтоптаною.

Гроші дрібними шматочками розлітаються по кімнаті, я ж впевнено прямую до своєї сукні. Жодних сумнівів, що я вчинила правильно. Якби я взяла ці гроші, то почувала б себе точно тією, що бере плату за секс. А для мене все було інакше. Адже я й справді закохалася. Але Михайло вміє протверезити. Знімати рожеві окуляри. Він дуже швидко занурив мене у крижану воду.

З номера я виходжу вже через двадцять хвилин. Одягнена. Звичайно, моє вбрання більше підходить для вечора. Але тут уже нічого не вдієш. Мені потрібно дістатися найближчого банкомату. На карту якраз мала прийти стипендія. Мені треба за щось доїхати на таксі додому. Їхати в такому вигляді у метро точно не варто. Та й не в моєму стані. Хочеться до своєї кімнати. Забратися під ковдру та довго плакати. І щоб ніхто мене не чіпав. Не діставав розпитуваннями.

Коли я спускаюсь на перший поверх, то намагаюся до виходу йти дуже швидко, щоб не привертати до себе надмірну увагу. Але увагу декого я таки привернула.

- Соня, доброго ранку, - знайомий голос лунає над вухом. Мені доводиться зупинитись. Ну не бігти ж мені з язиком на плечі. Тим більше, що він мене чудово впізнав. Костянтин мені посміхається. Це партнер Михайла, з яким ми вчора були на вечері. Той самий, що біг за Михайлом, коли ми вийшли з галереї. Здається, Павлов його прізвище? Так, той самий, що Михайло вирішив провчити, зірвавши Костянтину підписання договору з конкурентами.

- Доброго ранку, - видавлюю з себе посмішку. Спілкуватися з ним у мене немає жодного бажання. Просто виявила ввічливість та привіталася.

- Ви теж чекаєте на Михайла? - Мене перекручує, коли він вимовляє його ім'я. І тільки зараз зауважую, що Костянтин якийсь дивний. Постійно дивиться на годинник. Нервує.

- Ні, - заперечливо хитаю головою, - вибачте, мені треба йти.

Костянтин киває і навіть на крок від мене відходить. Начебто даючи зрозуміти, що не затримує. Я роблю кілька кроків уперед. На думку спадає дуже погана ідея. Жахлива. Мені потрібно від неї відмовитись і просто піти. Але бажання насолити покручу наостанок дуже сильне.

Я розвертаюсь і йду назад до Костянтина.

- Він не підпише з вами контракт, - говорю швидко і тихо.

– Що? - Костянтин стає блідішим у цей момент чи мені здається?

- Він знає, що ви граєте на два фронти й вирішив вас провчити. Дочекається, поки ви втратите пропозицію від конкурентів і сам вас надурить.

- Ви впевнені, Соня? Звідки...

- Моя справа попередити. Далі вирішуйте все самі.

Зриваюся з місця і несуся на вихід з готелю.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно