Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Після цього в його очах ввімкнувся азарт. Дідько! І навіщо я тільки бовкнула про це? Не дай боже він справді сприйняв мої слова за виклик і спаскудить цей вечір ще більше…

— Не збагну, чому ти прирівнюєш себе до них, Елізабет?

В мене якраз впала бретелька з плеча — вкотре, так було і на Геловін, коли в цьому облягаючому платті я зображала відьму-шльондру, не змагаючись за звання міс Оригінальність, і геть замахалася її підіймати назад. Закотивши очі, я підняла руку, щоб поправити її, і так і заклякла, почувши питання Тоні.

— Певно, тому, що я жіночої статі, а цього вже достатньо, щоб привернути твою увагу, — припустила я.

Якщо відверто, я ніколи, ніколи взагалі не прирівнювала себе до тих хльорок, котрі лягали із ним. Не тому, що не вважала себе настільки нерозбірливою і легковажною, хоч і мала певний досвід у коледжі, — нехай дурні, та все ж вони з заможних родин, і подібно до Тоні вони звикли отримувати все, що їм заманеться. А мені для цього потрібно гарувати в білизні приблизно тисячу років чи, зважуючи на досвід минулого вікенду, грати роль няньки-коханки вередливого плейбоя, хоча такої нагоди в моєму житті, мабуть, більше й не буде. Та хоч зі статком мені не пощастило, на відміну від тих дівок я принаймні не обманюю себе, знаю своє місце й намагаюся лишатися реалісткою. В житті ці навички корисні не менш за старі гроші.

— Якщо це дійсно так, кепські в мене справи, — його глумливий смішок натякнув мені, що я щось не так зрозуміла. — Вони прагнуть цього, не я. Вішаються на мене, діймають. Все, що я роблю — лише не відмовляю їм.

— Від нудьги?
— З ввічливості, — в його тоні заграв жартівливий осуд. — Десь глибоко в душі я джентльмен, хоч тобі й важко повірити в це.

А хіба ми не про одне й те саме? Він вдовольняється кожною, котра трапляється в нього на шляху. Ну, гаразд, можливо пропускає тих, кого важко причарувати одразу чи лесбійок. Тоді єдина моя відмінність — я не намагалася й не намагаюся стягнути з нього штани, не робила цього навіть коли була така нагода. Це якось… сумно. І ще в кілька разів обвалило мою собівартість від початкового звання дорогоцінної незвичної цікавинки.

Та в дечому я погодилася з Соретті — такі-сякі манери він має, хоч і вдається до них тоді, коли сам цього забажає.

— Тебе послухати, так здається, ти присвятив життя й усього себе благодійності.

Ну прямо ліжковий меценат, прости Господи.

— Усе так, — кивнув він. — Дарую всім нужденним оргазми. Бажаєш й собі один?

З удаваною примхливістю я відстобурчила губи і фуркнула.

— Усього одненький? Це що за шахрайство? — хоч би які зусилля я докладала, щоб знизити його захмарну самооцінку, я знала — він може більше. — Чи то демоверсія?

Напевно, не варто було вестися на це й розгулювати по лезу ножа, та текіла вперто штовхала мене уперед.

— Все набагато простіше, piccina[1], — це, щоб розбурхати твій апетит. Як пригощання перед вечерею, яке розбудить всі твої рецептори. Таке собі антіпасто. Я можу зробити це… — Тоні схилив голову до мене, та голосу не змінював, ніби казав щось буденне, — просто зараз. Не хвилюйся — усім начхати, в нью-йоркських клубах, зокрема в цьому, звикли до усякого. Тільки уяви, яким гострим він буде. З думкою, що хтось помітить, що хтось інший дивиться й теж заводиться, як і ти, — хоч він говорив про оточуючих, я перебувала в полоні лише його гіпнотичного погляду, в який втрапила так необачно. І скоїла, мабуть, найжахливішу помилку у своєму житті — впустила його в свій розум. Як голодного лиса в курник, марно сподіваючись, що нічого не станеться. Та не вціліє ніхто.

Невдовзі його пальці діткнулися мого плеча, повертаючи на місце неслухняну бретельку. Коли це сталося, я мимоволі задрижала.

Потрібно сказати щось, мерщій, Елізабет, думай! Бо я по-справжньому зависла, не в змозі ворухнутися, навіть кліпнути, щоб відігнати від себе видіння, як ті ж самі нахабні пальці прослизають мені під сукню, а я відкидаю голову Соретті на груди, щоб замість музики до нього линули мої тихі схлипи.

— Та я… Не голодна, наче. Й маю що перехопити, — змусивши себе випростати руку, я зірвала виноградинку з кетяга, що лежав на тарелі з фруктами, й відправила до рота, приплюснувши її кінчиком язика. Прохолодний сік трішки остудив думки й змочив пересохле горло.

— Однією виноградинкою не наситишся, Лізбет, — спокійно промурмотів спокусливий диявол, відібравши ще трохи відстані між нами.

Стривайте-но, ми все ще про їжу? Чи він має на увазі щось інше?

— Тобі до моєї виноградинки зась! — збунтувалась я, миттєво вивільняючись з його облуди.

Позираючи на мене ще кілька секунд, мабуть, смакуючи моєю відчайдушною суворістю, Тоні раптом порснув. А потім розреготався так, що кілька разів вдарив себе долонею по коліну, перетворившись з демона, просоченого звабою, на звичайного нестерпного Соретті.

— Вибач, Бессі, просто це… Це настільки жахливо звучить, — ледь не задихаючись від сміху, пролепетав Тоні, витираючи сльози в кутиках очей. — Та всі ти крихітки, з котрими я розважавсь, не варті ані твоєї виноградинки, ані нігтя. В жінках понад усе я ціную не вміння сідати на шпагат. Тому ми з Сильвією й досі настільки близькі. Й тому я без міри щасливий, що вдома гарчиш на мене саме ти.

З недовірою вирячившись на боса, втім, я не вловила ані дещиці нещирості.

Піднявши келиха, щоб не проґавити такий видатний момент, я нарешті посміхнулася йому у відповідь.

— Якщо чесно, це мене тішить найбільше. В мене завше були негаразди з розтяжкою.

Соретті знов захихотів.

Подіум поступово заповнювали люди, а моя сторожкість, солодко позіхнувши наостанок, подалася дрімати після величезної кількості шампанського — Тоні більше не пробував аж настільки зблизитися, тож я почала насолоджуватися його товариством й спільним непересічним вечором.

Ой як зарано я втратила пильність.

— Нумо, — у два ковтки допивши свій келих, Тоні шпарко підскочив з дивану, ніби увесь цей час чекав слушної миті чи якогось сигналу. Від всесвіту, від діджея, чи, найімовірніше, — моменту, коли ми обоє дійдемо того знаменитого стану «я не відчуваю сорому, мені так весело, як не було доти». — Трохи вибруднимо тебе в гріху.