Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

тут усе зачароване, — простогнала Джанет. — Це пригнічує мене. Хто вона, ця довготелеса помаранчева леді? Я готова закластися, що вона чаклунка.

— Міс Бессемер. Домоправителька, — сказав Кет.

— А чи є надія, що вона дасть нам речі з якогось дорогого непотребу, варті двадцятьох фунтів? — запитала Джанет.

Обоє знали, що це малоймовірно. Вони уже не сподівалися дістати двадцять фунтів. Коли пролунав гонг, що скликав усіх на обід, Кет розповів Джанет, що таке обід у цьому замку. Вона пообіцяла йому не підстрибувати, коли лакеї переноситимуть страви через її плече, й заприсяглася не розмовляти й навіть не намагатися розмовляти про статуї з містером Сондерсом, а також запевнила, що не має нічого проти, щоб послухати, як Бернард розповідає про акції та про біржі. Тож Кет подумав, що принаймні протягом цього короткого відтинка часу зможе не хвилюватися. Він допоміг Джанет одягтися й сам прийняв душ. А коли вони зайшли до вітальні, навіть гордився собою і сестрою.

Цього вечора, нарешті, містер Сондерс перестав говорити про статуї. Натомість усі зацікавилися однояйцевими близнюками, а потім — двійниками, які не мали до них жодного стосунку. Навіть Бернард забув говорити про свої акції та біржі, і занурився з головою у нову цікаву тему. Потім він нахилився й, енергійно смикаючи брови вгору-вниз, сказав:

— Насправді, найважча проблема — як ці люди поводяться, коли потрапляють до інших світів.

Кет геть розгубився, коли розмова зайшла про інші світи. У будь-який інший час його б дуже зацікавила ця тема, проте не зараз. Зараз він навіть не наважувався підвести очі на Джанет, а його найбільшим бажанням було, щоб усі замовкли. Але довкола продовжували розвивати цю тему, надто Бернард і містер Сондерс. Кет довідався, що присутні тут люди багато знають про інші світи. Чимало з них вони вже відвідали. Найкраще досліджені світи були поділені на групи, залежно від подій в історії, які відбувалися у їхній час. Зазвичай кожна людина мала у цих світах свою заміну, двійника, і лише маленька жменька людей не мала нікого.

— Але що можна сказати про двійників поза групами? — озвався містер Сондерс. — Я маю принаймні одного двійника у Третій групі, і підозрюю, що існує ще бодай один у…

Джанет рвучко схопилася на ноги, задихаючись.

— Кете, допоможи! Я сиджу, немов на голках!

Кет подивився на Джулію. Непримітна посмішка ковзнула її обличчям. На столі виднівся краєчок хустинки, зав’язаний у вузлик.

— Поміняймося місцями, — прошепотів він, відчуваючи втому від усього цього, і підвівся.

Усі глянули в його бік.

— Мені здається, що задовільну класифікацію ще не знайдено, — сказав містер Сондерс.

— Ви не заперечуєте, — промовив Кет, — якщо я поміняюся місцями з Ґвендолен? Вона не дуже добре чує те, про що говорить містер Сондерс.

— Атож, не чую, а тема дуже цікава, — видихнула Джанет, підхопившись зі свого стільця.

— Пересідайте, якщо вам це необхідно, — дозволив Крестомансі, щоправда, з нотками роздратування у голосі.

Кет пересів на стілець Джанет. Звичайно ж, на стільці нічого не було. Джулія опустила голову й подивилася на нього спідлоба довгим, сповненим ненависті поглядом, а її лікті заворушилися, коли вона з неприхованим роздратуванням почала розв’язувати вузол на своїй хустинці. Кет зрозумів, що відтепер вона зненавидить і його. Він зітхнув. Де тонко, там і рветься. Проте коли Кет тієї ночі засинав, ситуація, у якій він опинився, не виглядала такою безнадійною. Гірше вже нікуди, а отже, повинно стати краще. Можливо, міс Бессемер дасть їм щось дуже цінне, й вони зможуть його продати. Або, ще краще, — коли він уранці прокинеться, то Ґвендолен знову буде тут, й усі його проблеми розв’яжуться самі собою.

Та коли вранці він увійшов до кімнати сестри, то знову побачив там Джанет, яка воювала зі своїми підв’язками. Дівчина кинула йому через плече:

— Ці причандалля лише завдають людям багато клопоту. Ви, чоловіки, також їх носите? Чи вони створені для знущання над жінками? Із заклять було б значно більше користі, якби вони допомагали утримувати від сповзання панчохи на ногах. Я починаю думати, що чаклунки не вміють бути практичними.

«Вона забагато базікає, — подумав Кет. — Але це краще, аніж не мати нікого».

За сніданком ані Мері, ані Евфімія не були привітними до них, а щойно вони вийшли з кімнати, одна з важких гардин обкрутилася навколо шиї Джанет і спробувала її задушити. Кет визволив сестру. Гардина змагалася з ним, наче жива істота, бо Джулія трималася за обидва кінці своєї хустинки й затягувала вузол.

— О, припини, Джуліє! — попросив він.

— Атож, перестань, — підтримав його Роджер. — Твої витівки дурні й нецікаві. Я хочу спокійно поснідати. З апетитом! Чуєш?

— Будьмо друзями, — запропонувала Джанет.

— Ніколи! — скрикнула Джулія. — Нізащо!

— Тоді будьмо ворогами! — Джанет розгнівалася майже як Ґвендолен. — Я спершу думала, що ти приємна дівчина, але тепер зрозуміла, що навпаки — занудна, тупа, безсердечна відьма з мозолястими руками!

Така характеристика, звичайно ж, не спонукала Джулію змінити думку про Ґвендолен. На щастя, містер Сондерс прийшов раніше, ніж зазвичай. Джулія встигла лише перетворити мармелад Джанет на помаранчевих черв’яків і скасувати своє перетворення, щойно Кет забрав їх собі. З її допомогою кава Джанет стала густою брунатною підливою, й знову обернулася на каву в руках Кета. Саме в цей момент голова містера Сондерса з’явилася у дверях кімнати для ігор. Спочатку Кет зрадів його появі, але кардинально змінив свою думку, коли містер Сондерс сказав:

— Еріку, Крестомансі хоче бачити тебе у своєму кабінеті. Зараз.

Кет підвівся. Його шлунок, наповнений зачарованим мармеладом, разом із душею надзвичайно швидко впав у нетрі замку. «Крестомансі про все довідався, — промайнуло в його голові. — Він знає про драконячу кров і про Джанет. Отож подивиться на мене чемним поглядом і… О Боже, хоч би він не був чаклуном!».

— Куди… куди мені йти? — спромігся лише запитати.

— Проведи його, Роджере, — сказав містер Сондерс.

— І… навіщо я йому? — запитав Кет.

Містер Сондерс усміхнувся.

— Скоро ти про все довідаєшся. Поспішай.

12

Кабінет Крестомансі був великою, освітленою сонцем кімнатою, усі стіни якої зверху до низу були заставлені височезними стелажами з різноманітними книгами. У кутику стояв широкий стіл, але Крестомансі за ним не сидів. Він лежав на софі в розкішному зеленому халаті з вишитими золотом драконами, хапав обличчям промінчики сонця, і читав газету. Золота вишивка мерехтіла, наче підморгувала сонцю. Кет не міг відірвати від нього погляду. Він стояв відразу біля дверей, не наважуючись пройти далі, бо думав, що Крестомансі уже все знає. Маг підняв голову й усміхнувся.

— Не лякайся, — сказав він, відклавши свою газету. — Заходь до кімнати, сідай.

Він вказав на велике шкіряне крісло. Крестомансі поводився доволі дружньо, але Кет знав, що це ще нічого не означає. Він не сумнівався, що за зовнішнім спокоєм мага вирує вулкан гніву. Тому покрадьки підійшов до шкіряного крісла й сів. Воно виявилося одним із тих глибоких крісел, у яких зручніше лежати, аніж сидіти. Кет ковзнув до спинки крісла і зрозумів, що йому отак, напівлежачи, буде найзручніше дивитися на Крестомансі. Він відчув себе цілком безпорадним, але подумав, що мовчати не дуже ґречно,