Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

— Доброго ранку.

— Ти вважаєш цей ранок добрим? Справді? — запитав Крестомансі. — Звичайно, у тебе на це є причини, чи не так? Але не турбуйся. Я не маю наміру знову говорити з тобою про жабу. Розумієш, останніми днями я багато думав про тебе…

— І даремно! — сказав Кет зі своєї напівсидячої, напівлежачої позиції.

Йому здалося, що якби Крестомансі зосередився на чомусь, що перебувало б на протилежному боці Всесвіту, то та річ не була б для нього дуже далекою.

— Це не завдало великої шкоди, — сказав Крестомансі. — Проте я хочу подякувати тобі. Бо історія з жабою наштовхнула мене на певні роздуми. І хоч у мене є сумніви, що ти маєш більше совісті, аніж твоя примхлива сестра, я хочу тобі довіряти. Як гадаєш, я можу довіряти тобі?

Кет не мав жодного уявлення, до чого це він, але з інтонації Крестомансі зробив висновок, що маг йому не надто довіряє.

— Ніхто ніколи мені раніше не довіряв… — обережно почав хлопець.

«Крім Джанет, — подумав він, — і то лише тому, що в неї не було вибору».

— Але чому б нам не спробувати, як ти гадаєш? — запропонував Крестомансі. — Я запитую про це, бо хочу, щоб ти брав уроки магії.

Чого-чого, а цього Кет не сподівався. Він був нажаханий, аж коліна задрижали. Неймовірними зусиллями над собою він заспокоївся, але страх не минав. Кет розумів, що коли містер Сондерс почне навчати його магії, то виявить відсутність будь-яких чаклунських здібностей, і тоді Крестомансі знову почне замислюватися над зачаклованою жабою. Кет прокляв ту мить, коли злякався за Джанет і взяв на себе провину за перетворення Евфімії в жабу.

— О, вам не слід цього робити, — сказав він. — Це може стати фатальним. Тобто, вам не слід мені довіряти. У мене чорна душа. Я злий. Таким я став у місіс Шарп. Якби я опанував чаклунство, то годі передбачити, чим би це закінчилося. Згадайте, що я зробив із бідолашною Евфімією.

— Це якраз і був той нещасний випадок. Сподіваюсь, що він більше не повториться, — сказав Крестомансі. — Якби ти знав, як поводитись і що робити, то навряд чи знову припустився б такої помилки.

— Так, але я міг би вчинити таку витівку зумисне, — запевнив його Кет. — Ви вкладете у мої руки таку можливість.

— Ти вже нею володієш, — сказав Крестомансі. — А чаклунського дару не приховаєш. Ніхто, з тих, хто ним володіє, не зможе втриматися, щоб його не застосувати. А чому ти вважаєш себе поганим хлопцем?

Це запитання застало Кета зненацька.

— Я краду яблука, — сказав він. — До того ж мені подобалися деякі витівки Ґвендолен.

— Мені також, — погодився з ним Крестомансі. — Цікаво було вгадувати, що вона придумає наступного разу. Пам’ятаєш її витівку з процесією мерзенних жуків? А чотирьох привидів?

Кет затремтів. Його занудило, щойно він про них згадав.

— Гаразд, — сказав Крестомансі та приязно усміхнувся Кетові, немов і не помітив страху на його обличчі. — З понеділка Майкл буде навчати тебе основ магії.

— Будь ласка, не треба.

Кет намагався виборсатися з тенет жахливого, слизького крісла, щоб умоститися в ньому зручніше.

— Я накличу хмари сарани. Я влаштую щось гірше, аніж Мойсей та Аарон.

Крестомансі сказав з іронічною усмішкою:

— Було б добре, якщо б ти зміг розсунути води Ла-Маншу. Подумай, скількох людей ти врятуєш від морської хвороби. І, зрештою, не переймайся. Ми не маємо наміру навчати тебе фокусів у дусі твоєї сестри.

Кет понуро причовгав до шкільної кімнати, де саме проходив урок географії. Містер Сондерс вичитував Джанет за те, що вона не знає, де була Атлантида.

— Звідки я мала знати, що та частина землі, яку ми називаємо Америкою, була Атлантидою? — запитувала Джанет Кета під час ланчу. — Зате я вгадала, що нею правили інки. У чому річ, Кете? Ти, схоже, готовий заплакати. Крестомансі довідався про претензії стариганя, який вимагає від нас гроші?

— Ні, ще гірше… — сказав Кет і розповів, що тепер вивчатиме.

— Це якраз те, що нам треба! — сказала Джанет. — Уміння чаклувати тобі у жодному разі не завадить. Ти зможеш застосовувати якісь нескладні закляття, якщо будеш практикувати. Після занять подивимося, які магічні книжки люб’язно залишила тобі твоя дорога сестричка.

Кет був радий, коли уроки знову розпочалися. Йому вже набридло мінятися тарілками з Джанет. До речі, хустинка Джулії, на якій було нав’язано безліч вузлів, уже перетворилася на діряву ганчірку. Після уроків вони взяли обидва підручники з магії, що їх залишила Ґвендолен, і пішли з ними до кімнати Кета. Джанет ця кімната дуже подобалася.

— Ця кімната набагато гарніша і веселіша, ніж моя. У своїй я почуваюся, як Спляча Красуня або Попелюшка, а вони були гарні та милі дівчата. Нумо, до роботи! Що це таке — просте закляття?

Вони сіли на підлогу і кожне схилилося над своїм підручником.

— Я хотів би навчитися обертати хлібини на соверени, — сказав Кет. — Тоді ми могли б розрахуватися з містером Беслемом.

— Поговорімо про щось інше, — сказала Джанет. — Я тут геть заплуталася. Ось послухай: «Проста вправа на плавучість. Візьми маленьке дзеркальце й поклади його так, щоб твоє обличчя було видиме в ньому. Продовжуючи дивитися в дзеркало, тричі обійди навколо нього у зворотному напрямку, і повтори закляття (двічі мовчки, а на третій раз вголос: «Підіймися дзеркальце, вище підіймися, над моєю головою замри, зупинися». Тоді дзеркальце підійметься». Я думаю, Кете, ти зможеш виконати цю вправу.

— Спробую, — із сумнівом промовив Кет, — а що означає «у зворотному напрямку»?

— Проти руху годинникової стрілки, — сказала Джанет.

— А я думав, що це означає повзти, — похмуро промовив Кет.

Джанет зміряла його поглядом.

— Я, звичайно, розумію, що ти ще маленький, — сказала вона, — але деколи ти здаєшся надто зляканим. Хтось тебе скривдив?

— Та ні, — відповів Кет, вельми здивований. — Навіщо?

— Я ніколи не мала брата, — сказала Джанет, — Ну добре, принеси дзеркало.

Кет приніс із шухляди своє маленьке дзеркальце й акуратно поклав його на підлогу.

— Я правильно його поклав?

Джанет зітхнула.

— Саме таке. Я знала, що ти його принесеш, тільки-но я тобі скажу. А чи можеш ти бути менш слухняним і добрим? Твоя слухняність дратує мене. Гаразд, — вона підняла книжку, — ти бачиш у ньому своє обличчя?

— Нічого іншого я в ньому не бачу, — сказав Кет.

— Дивно, але я бачу в ньому своє обличчя, — сказала Джанет. Отже, я також зможу зробити цей фокус.

— Ти на це спроможна більше, аніж я, — визнав Кет.

Тож вони обоє підійшли до дзеркала й разом почали проказувати слова закляття. Раптом двері до кімнати відчинилися. Увійшла Мері. Джанет з винуватим виглядом заховала книжку за спину.

— Атож, він тут, — сказала Мері.

Вона відступила вбік і пропустила до кімнати незнайомого молодика.

— Це Віл Саджинс, — сказала вона. — друг Евфімії. Він хоче поговорити з тобою, Еріку.

Віл Саджинс був високий, кремезний і досить вродливий хлопець. Його одяг виглядав так, ніби щойно нашвидкуруч почищений після роботи у пекарні. Хлопець був налаштований на сварку.

— Це ти перетворив Евфімію на жабу, чи не ти? — сказав він, звертаючись до Кета.

— Я, — відповів Кет.

Він не наважився сказати більше нічого в присутності Мері.

— Ти досить малий, — трохи розчаровано сказав Віл Саджинс. — Та хоч би скільки тобі було років, я не дозволю, щоб мою Евфімію перетворювали на