Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

співчутливо сказала вона. — І ти не маєш чаклунського дару, щоб себе захистити, чи не так? — Вона зав’язала ще один маленький вузлик на краєчку своєї хустинки. — Ой, що це в тебе на голові? — спитала вона, коли туго його затягнула. Сухі гіллячки, які стирчали з волосся Джанет, почали звиватися, падати на стіл і на її спідницю і перетворюватися на великих смугастих гусениць. Але Джанет, як і Ґвендолен, не бридилася цієї живності. Вона почала їх підбирати й складати на купку перед Джулією.

— У мене виникла непогана думка — покликати твого батька, — сказала вона.

— Ой, ні, не будь базікою, — сказав Роджер. — Джуліє, дай їй спокій.

— Нізащо, — сказала Джулія. — А вона залишиться без ланчу.

Після зустрічі з містером Беслемом Кет не мав апетиту.

— Їж, — сказав він і поміняв свою тарілку з тушкованим м’ясом на тарілку з багнюкою Джанет.

Дівчина почала протестувати. Та щойно тарілка з багнюкою опинилася перед Кетом, як знову перетворилася на запашне тушковане м’ясо. А купка гусениць, що звивалася і розповзалася по столу, стала купкою сухого хмизу. Джулія повернулася до Кета і вельми невдоволено сказала:

— Прошу тебе, не втручайся. Ти мене дратуєш. Вона ставиться до тебе, як до раба, а ти ще більше липнеш до неї.

— Але я ж тільки поміняв тарілки! — сказав спантеличений Кет. — Чому відбулося це перетворення?

— Можливо, Майкл втрутився, — припустив Роджер.

Джулія зблиснула на нього гнівним поглядом.

— А може, це твоя робота?

Роджер байдуже похитав головою. Джулія з недовірою глянула на нього.

— Якщо я знову залишуся без мармеладу, — сказала вона після тривалої паузи, — Ґвендолен пожалкує. А тебе, Кете, сподіваюся, твоє тушковане м’ясо задушить.

На пообідніх заняттях Кет ніяк не міг зосередитися. Він повинен був наглядати за Джанет, як яструб за куріпкою. Вона зрозуміла, що прикидатися цілковитою дурепою — для неї єдиний безпечний вихід, адже Ґвендолен, на її думку, не була вельми розумною. Але деколи вона перегинала палку: навіть Ґвендолен знала таблицю множення. Кет також наглядав, щоб Джулія знову не почала в’язати вузлики на своїй хустинці до приходу містера Сондерса. На щастя, Джулія не була надто сміливою. Але найбільше, що непокоїло Кета — де дістати двадцять фунтів до наступної середи. Він навіть не наважувався думати, щó може статися, якщо вони їх не знайдуть. Найменшим лихом з усього цього було б зізнання Джанет, що вона не Ґвендолен. Він уявляв собі, яким дошкульним поглядом подивиться на нього Крестомансі й скаже:

— Ти ходив із Ґвендолен купувати драконячу кров, Еріку? Але ж ти знав, що продавати її заборонено. І все ж таки намагався приховати свій вчинок, умовивши Джанет прикинутися Ґвендолен? Тобі можна лише поспівчувати, Еріку.

Сама думка про це змушувала Кета здригатися. Але він не мав нічого, що можна було б продати, крім сережок, які кричали, що вони належать Керолайн Чант. Якби він написав мерові Волверкота й попросив, щоб той видав йому двадцять фунтів із Фонду, мер неодмінно б запитав Крестомансі, навіщо Кетові знадобилися такі гроші. А тоді Крестомансі знову ж таки гнівно подивився б на нього і сказав:

— Ти ходив із Ґвендолен купувати драконячу кров, Еріку?

Як не крути, а цього запитання йому не уникнути аж ніяк.

— Як ти себе почуваєш, Еріку? — не раз запитував його містер Сондерс.

— Добре, — щоразу відповідав Кет.

Він був переконаний, що розділену на три частини свідомість не можна вважати хворобою, хоч вона й здавалася такою.

— Пограємо в солдатиків? — запропонував Роджер після уроків.

Кет був би не проти, але він не наважувався залишати Джанет саму-одну.

— Я не можу, в мене справи, — сказав він.

— Я знаю — з Ґвендолен, — стомлено відказав Роджер. — Деколи здається, що ти її ліва нога, або щось такого.

Кет відчув себе ображеним. Розумів би Роджер, що Джанет обійшлася би без своєї лівої ноги легше, ніж зараз без нього. Він поспішив за Джанет до кімнати Ґвендолен, щиро прагнучи, щоб дівчина, за якою він зараз так квапився, була справжня Ґвендолен. Забігши до кімнати, Джанет заходилася гарячково збирати речі: книжки й закляття, дрібнички з полиці над каміном, щітку із золотою ручкою, маленьке дзеркальце на туалетному столику, глечик на столику біля ліжка й половину рушників із ванної кімнати.

— Що ти робиш? — запитав Кет.

— Шукаю речі, які ми могли б продати. А ти у себе маєш щось таке, без чого міг би обійтися? — відповіла Джанет. — Не дивися на мене так. Я знаю, це скидається на крадіжку, але мене опановує жахливий розпач, щойно подумаю, як той паскудний старигань йде до Крестомансі. Мені до всього аж байдуже стає.

Вона підійшла до гардероба й переглянула речі, що висіли на вішаках.

— Тут є чудове пальто.

— Воно знадобиться, якщо в неділю буде прохолодно, — засмучено сказав Кет. — Я піду й подивлюся, щó в мене є, але пообіцяй, що залишишся тут, поки я не повернуся.

— Я нікуди не наважуся піти без тебе, володарю, — промовила Джанет. — Але поквапся.

У кімнаті Кета було набагато менше речей, але він зібрав усе, що міг віддати, навіть велику губку з ванної кімнати. Хлопець почував себе злодієм.

Свої знахідки вони загорнули у два рушники й крадькома спустилися сходами вниз, щомиті переймаючись, щоб хтось їх не побачив.

— Я наче злодійка з награбованим добром. — прошепотіла Джанет. — Здається, зараз хтось увімкне світло, й нас заскочить поліція. Тут є поліція?

— Є, — відповів Кет. — Тихіше.

Але, як завжди, біля потаємних дверей замку нікого не було. Діти тихенько прокрались до освітленого коридору і вибігли надвір. Галявина біля рододендронів була також порожня. Ну що ж, якщо у цих рододендронах з легкістю сховався товстун містер Беслем, то двоє дітей у них напевне сховаються з усією своєю здобиччю. Та щойно вони відійшли кілька кроків від дверей, як з мішків долинули волання, наче заспівав величезний хор. Джанет і Кет мало крізь землю не провалилися.

— Ми належимо Замку Крестомансі! Ми належимо Замку Крестомансі! — гриміли сорок голосів.

Деякі голоси були глибокі, деякі — дзвінкі, але всі напрочуд гучні. Вони створювали оглушливу какофонію. За мить діти зрозуміли, що цей бедлам творять їхні вузли.

— Кляті клумаки! — сказала Джанет.

Вони повернулися й побігли до дверей — сорок голосів дзвеніли в їхніх вухах. Їм відчинила двері Міс Бессемер. Висока, тонка й пурпурова — вона стояла, чекаючи, поки діти зайдуть у замок. Джанет і Кетові не залишалося нічого іншого, як швиденько прослизнути повз неї в коридор, покласти свої вузлики й отримати на горіхи.

— Які жахливі звуки, мої любі, — сказала міс Бессемер. — Я не чула нічого подібного відтоді, як один недалекий чаклун намагався нас пограбувати. Що ви там робили?

Джанет не знала, хто ця велична дама в пурпурових шатах. Вона була надто налякана, щоб заговорити. Кет почав виправдовуватися.

— Ми хотіли погратися в дерев’яному будиночку, — відповів він. — А для цього нам потрібні були деякі речі.

Він здивувався, як легко усе придумав.

— Вам треба було підійти до мене, дурненькі! — сказала міс Бессемер. — Я могла б дати вам деякі речі, якими уже ніхто не користується. Віднесіть речі у свої кімнати, а я знайду вам дещо інше для вашої хатинки.

Засмучені, вони повернулися до кімнати Джанет.

— Я ніяк не можу звикнути, що