Лариса Підгірна - Червона Офелія

отут? Головацької не буде, це вже зрозуміло. Треба йти. До того ж, з річки повіяло прохолодою, а вечірнє небо раптом набурмосилося, як до дощу.

Марко піднявся. Так… погода псувалася на очах.

Ще раз оглядівся: на стежині, на сходах — нікого. Вже було повернувся й рушив у бік мосту, як раптом, за спиною голосний жіночий зойк розірвав спокій пляжу. Він пролунав звідти, з-за дерев’яної перегородки шатра, куди усамітнилася пара закоханих.

Швед мимоволі намацав за поясом зброю. Підійшов ближче. Просто на нього вибігла дівчина, а слідом за нею — її супутник. Обоє бліді, перелякані.

— Ані руш! Відійди від неї! — наказав хлопцеві. — Що сталося? Він образив тебе?

— Там… там… — дівчина тремтячою рукою вказала у бік дерев’яного шатра. — Там лежить тіло якоїсь жінки… там труп!

Марко відчув, як в одну мить у нього похолоділо в грудях.

Він кинувся до загорожі, від якої вибігли перелякані закохані. Шатро було порожнє. Від наступного його відділяла така сама дерев’яна перегородка. Одна з дощок зламалася й провисла, відкриваючи все, що робилося у сусідньому приміщенні.

Марко зазирнув крізь отвір і завмер від несподіванки.

На землі сусідньої роздягальні горілиць лежала Анна Головацька. Її погляд завмер, споглядаючи дерев’яний дах шатра. Волосся вибилося з охайної зачіски. На чолі Анни, наче в індійської танцівниці, запеклася темна цятка — слід від кулі. Анна Головацька була мертва.

* * *

— Не картайте себе, молодий чоловіче, — патологоанатом Кренцель запалив цигарку і глибоко затягнувся. Паління у мрецькій з її неприємним запахом хлороформу у нього давно вже не викликало ніякої відрази. — Ви не могли б її врятувати, навіть якби одразу знайшли, — проказав він, краєм ока спостерігаючи, як зблід у протилежному кутку очільник Розвідочної управи, Борис Снігірів. — Смерть наступила близько шостої вечора, юначе, до того ж, була миттєвою, — додав Кренцель, випускаючи в повітря хмаринку густого диму.

— Так, стріляв майстер. Дуже професійно, — похмуро промовив Марко, відхиляючи простирадло з обличчя покійниці. — І, вочевидь, з невеликої відстані.

— З якої зброї, скажу після того, як дістану кулю, — додав Кренцель. — Хоч, як ви бачите, кульовий отвір дуже маленький… Але не чекайте дива, не думаю, що то якось особливо допоможе слідству. Ви от, наприклад, якою зброєю користуєтеся?

Марко мовчки дістав свій револьвер.

— «Уеблі Скотт»… — з розумінням промовив патологоанатом. — Солідно. Ну от… Самі бачите… Я до того, що сьогодні знайти вбивцю у такий спосіб — все одно, що шукати голку в сіні. Коли йде війна, кожен може дістати собі зброю, яку завгодно… Не ті часи тепер, коли люди купляли зброю обдумано, виважено і то десь фіксувалося… Ну, але подивимось, що там у неї застрягло в голові.

Борис Снігірів, блідий, як полотно, увесь цей час мовчки спостерігав за Марком. Далі підійшов до Шведа й поплескав його по плечу.

— Ідемо, Марку. Тут нам робити більше нічого.

— Тобто… як нічого? — перепитав Швед.

— Ходімо, — повторив Снігірів знову. — Дівчина трагічно загинула. Пан Кренцель сповістить нам, що там і як. Та розслідування вбивства не наша компетенція.

— Борисе Євгеновичу, але…

Снігірів тим часом уже попрямував до виходу.

Шведу нічого не залишалося, як послідувати за ним, полишивши лікаря Кренцеля наодинці з тілом Головацької. За дверима Снігірів зупинився, важко ковтнув повітря.

— Як цей Кренцель там витримує? — проказав він похмуро. — Ще трохи — і мене б знудило від того смороду.

— Борисе Євгеновичу! Але ми не можемо так вчинити! — правив своєї Марко.

— Як «так»? — поцікавився Снігірів. — Шведе, ми Розвідочна управа, а не поліція, — проказав тихо. — Ми контррозвідка! Не наше діло розслідувати вбивство цієї нещасної.

Марко зупинився, збентежений почутим.

— Борисе Євгеновичу… Але ж це не просто банальне вбивство! Це вбивство актриси Анни Головацької! Її смерть може виявитися ключем до викриття ворожої агентури…

— Марку! — безапеляційно проказав Снігірів. — Я не маю часу на цю балаканину.

— Та ви ж самі… Я не розумію, чому ви так швидко змінили свою думку! — Марко відчув, що його обличчя починає пашіти від обурення. — Ми ж ще сьогодні вранці спілкувалися з вами… Ви ж самі…

— Шведе, зупинися! — Снігірів виразно подивився на Марка. — Всьому свій час. Ти працюєш у Розвідочній управі, зрозумів? Правильніше сказати, тільки почав працювати. Тому краще дослухайся до того, що тобі кажуть. Заміть, я навіть не говорю «наказують».

— Так, пане очільнику, — не вгавав Марко. — Та все ж самі розсудіть: усі ці події — викрадення кліше, самогубство Трегуба, цей спіритичний сеанс та смерть Анни Головацької… Невже ви не бачите, що вони пов’язані між собою? У мене немає досвіду у слідчій справі, але навіть я зрозумів, що Анну застрелили там же, в середині купальні, до того ж людина, з якою ця нещасна мала бути добре знайома, раз погодилася прийти на пляж за годину до нашої з нею зустрічі й усамітнилася в одному з шатрів…

— Кого ти підозрюєш? — раптом поцікавився Борис Снігірів.

— Та от хоча б цього її благодійника, Євгена Остапенка! Його необхідно затримати й допитати! Він мав з Анною якісь незрозумілі стосунки, і в нього, безперечно, міг бути мотив… А ще нареченого Анни — Антіна Кропивницького, актора того ж таки театру!

Снігірів подивився на Шведа, як на нерозумного.

— Похвально, що ти виявляєш таке завзяття, Шведе, але вбивство на ґрунті ревнощів — точно не наша компетенція.

— Борисе Євгеновичу, але ж…

— Забудь про цю Головацьку!

Марко застиг посеред коридору.

— Гайда, ходімо звідси, побалакаємо на вулиці, — сказав Снігірів. Луна рознесла під склепінням невиразний звук його голосу. — У мене легені просто вогнем горять від того хлороформу.

— А тепер слухай сюди! — проказав, обернувшись до Марка, як тільки вони вийшли в двір лікарні, на свіже повітря. — Завтра колектив театру разом із Крамовським вирушає до Волочиська, на гастролі. Як я тобі й казав, мешкатимуть у Тарноруді, у колишньому маєтку Мордвінових. Не маю сумніву, що викрадене кліше поїде разом із ними. Отже ти, Марку, маєш бути у Волочиську теж. І ще… ця актриса, Біличенко, дуже добре, що у тебе з нею романтичні стосунки. Матимеш підставу для всіх бути там, поряд з нею.

— Тобто…

— Тобто, — продовжував Снігірів, — ти маєш дивитися в обидва ока і слухати в обидва вуха. Під підозрою кожен. Зупинишся в Тарноруді, в розташуванні прикордонників. Начальник прикордонної застави в курсі справи. За необхідності матимеш усю підтримку. Зрозумів?

— Так точно, — відповів Марко. — Тобто, я продовжую розслідування?

— Ти що, не зрозумів? — перепитав Снігірів. — Ця дівчина, Анна Головацька, лише випадкова жертва. Якщо Розвідочна управа почне копатися в цій справі та шукати її вбивцю,