Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— Навряд чи вони б спрацювали. Хто знає, чиє сім'я насправді там було в пробірці…

Лесечка подивилася на Соломію ошелешено, радісно. Зірвалася з лавки, знову схлипнула, і попрямувала у бік кукурудзи — нарешті, виплакатися.

А Ігор викотився з Лінчиної кімнати сердитий, за ним тягнувся шлейф різкого запаху. Він потрясав маленькою аптечною пляшечкою.

— Дві дурепи! Десь відкопали в тещі «Корвалол», і давай заспокоюватися! Не знають, що у цивілізованих країнах ця забодяжка давно заборонена, бо шкідлива!

— Ігорю, хай вже сьогодні — хоч чим заспокоюються. День страшний, а спати треба.

— А в мене що, коньяку немає? Ходи, Солю, хоч тобі наллю, та добре, сиди вже тут, я зараз притарабаню…

Капітан Зорич віддав мобільний, знайдений у сумці інсультника, саме Ігорю. Хай повідомить про випадок комусь зі співробітників чи інших близьких хворого, дочка сама в такому стані, що навряд чи навідає його найближчими днями аж у Черкасах, та й маленька дитина в неї. Ігор не лише зателефонував на кафедру наукового інституту, але й наступного дня, раненько, сам покотив до Черкас на автівці.

Повернувся втомлений, мовчав, поки не перевдягнувся в улюблені канікулярні шорти. А тоді, попросивши Зайця вилити йому піввідра криничної води на шию і плечі, обтрусився, і дещо розповів.

— Є там кому за паралітиком-овочем доглядати. Прискакала ця, давня подруга, доктори ця. Геть чокнута, але з манерами… «Великий натурфілософ… Ніхто не зрозумів його за життя…»

— За життя? То він уже не живе, то гадові — гаплик?

Заєць футболкою протирав свої забризкані краплями води окуляри.

— Наразі животіє. Але лікарі кажуть, що він неоперабельний, і, коротше, безнадійний. Ну, полежить скількись там ще, отак, без розуму. А її, цю падлу, пантеру драну, я не пришиб. Та що ти, Лесечко, руками на мене махаєш, кажу ж — не пришиб, курвищу стару. Правда, сказав… Ой, сказав! Але вона і так перелякана, та й без нього ні на що не здатна, він же ж для неї — гуру. Так і про те, що Сергія він… Вона нічого про вбивство не знає.

Соломія думала, що вода, яка щойно вилилася з відра, отак, виблискуючи проти сонця — це щось неймовірно красиве. Хотілося б, щоб від нинішніх весняних Нижніх Боків, у пам'яті лишилася саме ця миттєва картинка. А всі потопельники в химерних рожевих рукавичках, усі філософи-збоченці та льохи у бункері, хай би собі пішли, як то кажуть, на інші руки…

— Солю, коли ти, нарешті, розставиш нам крапки над «і»?

На Лободу дивилися три пари очей. Що ж…

Вчотирьох, тобто, вона, Ігор з Лесечкою та вірний Заєць, мовчки попрямували в альтанку, оповиту молодим листям дикого винограду. Тимчасом Віталій, який, виявляється, гостював у кімнатці за кухнею, також мовчки спустився з ґанку. Поряд з ним обережно йшла Ліна. Лесечка тільки-но набрала повітря, аби гукнути, проте, фермер озирнувся, й зробив легкий заперечливий жест рукою.

В альтанці Ігор не втримався від іронії: «ми слухаємо вас, шановна міс Марпл…» А Лесечка спитала: «Коли ти почала підозрювати Степана Петровича?»

Соломія раптом відчулася майже спокійною. Усе, що сталося — видалося сторінками пригодницького рукопису. Який варто довести до пуття, розставити чіткі абзаци, усі розділові знаки.

— Ліна, яка все життя шарахається від чоловічих залицянь. Така вона і до народження Богданчика, і після. Правда ж? А в чому справа?

Драматичне кохання юності? Ще шкільне, до універу, до вашого знайомства? Можливо. Але, зрештою, пізніше про таке розповідають близьким подругам, як-от тобі, Лесечко. Або — забувають. І тоді розповідають пізніше, про друге драматичне кохання, те, що подарувало життя золотому безбатченкові.

Добре, бувають такі особи, що не розкажуть ні про що. Але, погодьтеся, є певний процент за варіант: глухою мовчанкою обходять щось не просто драматичне, а те, що відчувається як ганебне.

Та ну тебе, Зайцю, який з мене геній… Я про варіант насильства в дитинстві подумала. А про інцест, спочатку й не замислилася. Просто зачепилися в голові певні клаптики. Скажіть, після якого саме повороту розмови, про що саме, стосовно народження потомства тоді йшлося — Ліна спалахнула, і буквально побігла з річки, тоді, коли біля нас присів Віталій? І, Лесечко, що вона сказала нам з тобою, коли ти, говорячи, що в універі на вас казали Ле-Лі-Та — згадала «Лоліту» Набокова?

Лобода не чекала відповідей, розповіла сама. Тоді, на Росі, коли крокодил-пастух-принц жартував з малечею і теревенив про своїх міні-пігів, Ліна супилася, але сиділа.

І буквально зірвалася з місця після слів, що брати свинку й кнурика в одного заводчика небажано, вони можуть бути батьком і дочкою, і тоді — «принесуть нежиттєздатне потерча». А про славетну «Лоліту» в той же день кинула, мовляв, ця історія про задоволення дівчинки, це жорстока порнографічна брехня, і все це взагалі просто наруга над дитиною.

Ці клаптики вражень забулися б, але тривожним дзвіночком увечері закалатало те, що Заєць ніби чув від старого Кравченка неймовірне: батько вимагав у дочки, аби та називала його просто Степаном.

— Мені дуже не сподобався таємничий візит того типа в Лінчину кімнату, коли нікого там не було. Не знаю, що саме хотіла віднайти, коли нахабно нишпорила. А знайдені папірці — не сподобалися ще більше. Особливо коли Заєць героїчно переконався, що нічого подібного немає в комп'ютері Ліни. Так на чиєму ж комп'ютері набрано це, якщо аркуші, ймовірно, потрапили в Лінчину сумку з рук Кравченка? Я вирішила перевірити це.

Ну, а пізніше, там, у бункері — усе стало на місця, я майже нічого не зробила, докази самі посипалися в руки…

— Рука болить?

Ігор майже сердито кивнув у бік лівиці Соломії, на якій синці дещо зблідли, але набряк іще потворив пальці.

Частинки пазла ставали на місце, Соломія розповідала, як у рюкзаку загиблого Сергія вони з Вітасею знайшли, крім іншого, просякнутий вологою камуфляжний скотч, який Кравченко таки поцупив з правденківської майстерні — «одірвати його — годі й думати, ножа чи ножиць не було, він кусок сокиркою відрубав», і про те, як збоченець признався щодо чаклунської книжки під час тамтої жахливої розмови наодинці — «він, коли слідкував за Ліною, пантрував у кущах біля намету за їхньою з Сергієм зустріччю, мав із собою чтиво. Потім потрапив під дощ, виклав книгу тут у майстерні, й про неї забув». І навіть дрібничка, жовто-червоний пакет з київського супермаркету, знайшла своє пояснення. Кілька таких, новісіньких, було ретельно складено