Іван Степанович Керницький - Герой передмістя, Іван Степанович Керницький

А мене страх спаралізував так, що я не мав сили встати і тікати, тільки вспів заверещати не своїм голосом:

— Йой, пане Максе, рятуйте!

Гуп-гуп! — пан Макс зробив тільки два кроки по сходах своїми бузьковими ногами і вже був надолі. Вмить зорієнтувався, як стоять справи, моргнув на мене: «Файно є!», поставив мене на ноги і притулив до стіни, шепнувши: «Стій тут, не рухайся!», а потім роблено-сердито закричав:

— Ти що тут робиш? Що це за дурні вибрики? Нащо замкнув пана Матуляка в комірці? Зараз, зараз, пане Матуляк, я вас випущу на волю.

Не встиг пан Макс обернути ключа і зняти колодку, як двері з лоскотом відскочили, і з комірки випав, мов роз’юшений медвідь з ґаври, червоний, аж синій з люті й пересердя пан Матуляк з дико вибалушеними, кров’ю підкипілими очима.

— Марш! Забирайся звідси! — заверещав на мого пана інструктора.

— Та вибачайте, пане Матуляк, — сказав спокійно пан Макс, — то ж я вас не замкнув, а випустив, то чого ж ви лаєтесь?

— Марш… такий сину, бо вб’ю! — гидко вилаявся Матуляк і, вихопивши з-поза спини сокиру, замахнувся гострим лезом просто в молоду грудь мого неоціненого пана інструктора.

— О-о! Помаленьку, Грицьку, грай! — почувся нараз у пивниці насмішливий голос поліційного аґента Коґута. А потім упало тверде поліцейське:

— Юзьку, кинь сокиру!

Пан Коґут виріс несподівано між Матуляком і паном Максом з правою рукою в кишені сурдута, напевно тримаючи палець на спусті свого бельгійського «Бравнінґа» на вісім шусів. Його бистрі очка гончака перескакували допитливо з пана Макса на пана Матуляка, який раптом охляв, знітився, зжовк і позеленів, звісив додолу, мов неживу, руку, з якої впала сокира, дзенькнувши об цемент долівки.

— Що тут за авантура? Що сталося? — спитав Коґут пана Макса.

— Що сталося?.. — протягнув з іронією мій неоцінений пан інструктор. — Загляньте, пане інспекторе, до тієї комірчини — побачите щось інтересне!

— Ні, ні! — захрипів переляканий на смерть пан Матуляк, розп'явши хрестом руки на дверях комірки.

З жвавістю й силою, якої ніхто б від нього не сподівався, поліційний аґент Коґут підскочив до Матуляка, шарпнув його за плече і пуднув під стіну, мов мішок клоччя. Відчинив навстіж двері комірчини — і тоді з її нутра бухнув на нас такий жахливий, гнилий сморід, ніби розкрилося саме дно річки Полтви з усією львівською каналізаційною системою…

Пан Коґут подався назад і, заткавши пальцями носа, тихо засвистав:

— О-о! Ось в чому діло! Ось де бенкетує і пропиває свою тисячку пан майстер Плішка!

5

Я прибіг до хати з «Вечірньою Ґазетою» майже в сльозах:^

— Прошу пана інструктора, подивіться, що ці поляки пишуть: вихваляють під небеса поліцію і пана Коґута, а про нас… то значить про вас, немає слова згадки!

Пан Макс, не підводячись з «недокінченої симфонії», ліниво простяг руку по ґазету:

— Хай вас це не дивує, докторе Ватсоне, — сказав, позіхнувши. — Така вже наша доля горбата: ми працюємо в поті чола, наставляючи наші голови на небезпеку, а жниво збирає Скотленд Ярд.

На титульній і двох дальших сторінках «Вечірньої» видруковано цілу леґенду, цілу епопею про «спренжистість», відвагу і бистроумність львівської поліції, а зокрема 2-го комісаріяту, а зокрема поліційного аґента Коґута.

Репортер «Вечірньої Ґазети» зробив із нього просто-напросто генія поліційного куншту, в порівнянні з яким усякі там Пінкертони чи Шерлоки Голмси були смішними нулями. Барвисто, драматично та інтриґуюче розписувався той панок, як то пан Коґут з самого початку мав сильне підозріння, що в справу зникнення пана майстра замішані темні сили, що тут пахне трупом; як він зразу взяв собі на зуб Матуляка, як стежив за ним вдень і вночі, як майстерно обмотав його сітями, аж злочинець, і не пікнувши, сам попався в наставлені сильця, зрадив свій нікчемний злочин!

До речі, «Вечірня Ґазета» ніби якось і призабула титулувати пана Матуляка бувшим леґіоністом і оборонцем Львова, нагородженим хрестом хоробрости, натомість не жалувала йому тепер таких компліментів, як «холоднокровний, безсердечний звір», «гидкий екземпляр морального занепаду людини» і так далі.

На слідстві Матуляк признався в усьому і виспівав усе дочиста. Події того трагічного вечора з четверга на п’ятницю розгорнулись, зрештою, достеменно так, як їх «дедуктивно» передбачив мій неоцінений пан інструктор…

Пан майстер, очевидячки, не втопився в калабані, а щасливо з неї видряпався і став блукати по картопляному полі. Може, десь в якомусь сухому закапелку і продрімався трохи. Була дванадцята година, пора духів, і пан Матуляк уже замикав корчму, як нараз у двері закалатав потопельник. Був мокрий, як хлющ, заталапаний, вимазаний глиною і грязюкою від голови до п’ят, а до того напівпритомний. Цокотів зубами (штучними) і просився: «Впусти, брате, дай обігрітися, бо гину!»

Матуляк, рад-не-рад, впустив сталого клієнта, поскидав із нього мокре шмаття, дав одягнутися в своє, сухе, а потім закропив його двома «моцними» та гарячим чаєм з араком. Але пан майстер, засмакувавши араку, дістав нараз ґуст розпочати бенкетування наново — вже на рахунок святої п’ятниці. А Матуляк не мав найменшої охоти воловодитись коло старого пияка, бо збирався йти в стебло, а до того ж він знав, що майструньо не має при душі ані копійки грошей.

— Але я маю виграний льос! — похвалився, мабуть, «на вар'ята» і вдарився кулаком у груди пан майстер. — Іди, каналіє, подивися до портфеля, скільки я нині варт!

Згадка про виграний льос насторожила шинкаря. Він пошниряв у мокрому майстровому шматтю, витягнув портфель, в якому справді знайшов льос номер 117–705 та й патент Шевського Цеху з фотографією пана майстра. Кинув оком на число льоса, заглянув до табельки виграшів у ґазеті — до чорта лисого! — дійсно, на цей льос впала тисячка злотих! Маєток, одним словом!

В голові пана Матуляка вмить зродився злочинний плян… Сховав портфеля до своєї кишені, а дрімаючому над шинквасом майстрові поставив зараз щедрою рукою півлітра оковитки. Як старосвітський дзиґар на стіні відкукав першу годину, пан майстер був готовий. Шинкар взяв його на плечі, мов околіт, і разом із мокрою одежиною затаскав до комірки з дровами і вугіллям. Потім замкнув шинок, погасив світло і в темряві ночі став гарячково розвивати дальшу стратегію.

Перша його думка була, користаючи з темної ночі і завірюхи в природі, занести старого назад до калабані і втопити вже на фест. Та