Жан-Крістоф Гранже - День попелу

Ньєман боявся, що м’язи не витримають і підведуть його просто під час погоні.

— Розступіться! — спромігся заволати він. — Та розступіться ж, Господи!

Із незворушним, а то й тупим виразом обличчя посланці позадкували, вочевидь, не бажаючи втручатися і, може, потай радіючи з незгод захеканого фліка...

Він спробував піднатиснути, але це була його межа. Далі лише інфаркт. Чи принаймні падіння. Це нагадувало жахливий сон: що далі він біг, то більше віддалявся втікач.

Але сталося диво.

Чоловік гепнувся, та ще й добряче. Одна посланниця, трохи розторопніша за інших, поставила підніжку й скосила його просто на бігу.

Ба більше, вона приперла втікача до землі, схопила його ліву руку, викрутила й усією своєю вагою притискала її до спини. Вакі-гатаме за всіма правилами, захват на підлозі, доволі відомий прийом серед любителів дзюдо.

Ньєман не знав, що виноградарка здатна на такий подвиг.

— Ньємане, — видихнула вона, — цей мудак не повинен жодним чином контактувати з посланцями. Інакше мені триндець.

37

Насправді Поля Паріса звали Ален Ібер. Сорок два роки на лічильнику, жодних доходів чи зареєстрованого місця проживання. Агресивний злодій у розпачі, бродячий пес сучасного світу.

Повернувшись до відділку, Деснос запустила пошук за відбитками пальців. Чоловік уже сидів за ґратами — і чимало. Кілька разів засуджений за озброєне пограбування, замахи на вбивство чи завдання шкоди, крадіжки зі зломом — у сумі щонайменше шість років в’язниці.

— Чому Паріс? — запитав Ньєман.

— Тому що «Паріс і Єлена».

— Що це?

— Опера Крістофа Віллібальда Ґлюка.

Ну приїхали. Розкрадач церковного майна, рецидивіст і меломан. Допит обіцяв бути цікавим...

Ньєман дав собі кілька секунд, аби роздивитися тварюку: готично вифарбувані патли із пробором посередині обрамляли бліду пику. Неспокійне обличчя, очі, схожі на мерехтливі синюваті перли, рябі щоки, масивний ніс із горбинкою. Воістину не лице з обкладинки. Радше типаж власника заправки з фільму жахів.

Із руками, прив’язаними до столу, котрий теж був прикручений до підлоги, він сидів, втупившись у одну точку, з остовпілим виразом обличчя, як в алкоголіка чи фанатика, якому щойно явилося одкровення.

— Я чув вашу розмову, — заговорив чоловік.

Ньєман саме встиг перекинутися з Іваною кількома словами та переповісти їй новини розслідування. Вона ж натомість видала йому несподівану історію, в якій на сильні долі припадали складені фрагменти фрески в одній зі стодол Сховища, охоронці, які робили огляд із НК UMP 9 мм напереваги, погоня через Дієцезію...

Паріс, зарившись носом у землю, не пропустив ні слова.

— Я не маю жодного стосунку до цієї історії з фрескою.

— Ти не знав, що під поверхневими розписами є давніші?

— Ні. А якби й знав, то мені насрати.

Ньєман поклав зімкнуті руки на стіл. На ньому не було ні папок, ні горняток із кавою. У приміщенні не видно було ні камер, ні односторонніх дзеркал, як у фільмах. Лише мобільний, на який флік записував допит.

— Добре, Полю. Чи краще кликати тебе Аленом?

— Мене звати Петер.

— Ти диви.

— Я носив це ім’я, коли був посланцем.

А це вже було щось новеньке. Тож Поль Паріс, він же Ален Ібер, жив у общині.

— Петере, — мовив Ньєман примирливим тоном, — ти знаєш, що на тебе чекає. Тож найкращий варіант — усе мені розповісти. Твою готовність співпрацювати врахують.

— Я не вбивав Самюеля.

— І склепіння нахрін обвалив теж не ти?

Той знизав плечима, щиро здивований.

— Як би я це зробив? Кажу ж тобі, срати я хотів на ті фрески.

— Петере, я тебе слухаю. Розповідай усе.

Підозрюваний розмовляв із ельзаським акцентом.

Стара добра розвалькувата селюцька говірка, знайома Ньєману з дитинства. Петер мав монотонний, абсолютно невиразний голос, таке собі гудіння, під яке швидко засинаєш.

Але його біографія заслуговувала на увагу.

Підозрюваний народився 1976 року в департаменті Верхній Рейн. Більше жодних подробиць. Не страшно. Жандарми вже знали його історію. Незвично було те, що хлопчину з сиротинця (його батьки змилися в невідомому напрямку) у п’ятнадцять років усиновили посланці. Під час збору винограду його помітили в общині, а тоді забрали до себе.

Ньєман ні разу не чув про подібні випадки від самого початку розслідування.

Усе пішло шкереберть 1997 року, коли Петер захотів одружитися з посланницею на ім’я Міріам. Дієцезія відповіла йому рішучою відмовою.

— Тому що ти не належав до общини?

— Тому що я був недостатньо хворим.

— Що ти маєш на увазі?

Петер нахилився, щоб надати ваги своїм словам.

— Ці чуваки злягаються між собою не одне століття, шариш? У них ціла купа всіляких хвороб. А я був для них занадто здоровим.

Ця проблема не давала Ньєманові спокою від самого початку. Маєток був так званим ізолятом, місцем, де кровозмішування зрештою призводить до появи хронічних захворювань. Кров посланців, певно, була виснажена, і від їхніх союзів мали виникати генетичні відхилення. Хто лікував цих хворих? Де їх тримали?

В очах фанатиків ці патології, вочевидь, стали виразними ознаками їхньої «справжності», як у аристократичних родах, які пишаються своєю окремішністю та вироджуються через небажання «розчинятись у масах», тобто шукати деінде те, чого їм украй бракує: нові гени.

Ньєман пригадав одну деталь: посланці не погоджувалися на будь-яке переливання крові, узятої від світських. Вони за жодну ціну не хотіли змішуватися з «ними».

— Що сталося потім?

— Вони мене вигнали. Міріам вийшла заміж за одного з них.

— А ти?

— Я не знав, що робити. Тинявся то там, то сям. Не зміг ніде зачепитись...

Петер сидів на своєму стільці з прямою спиною, задертим носом і презирливим поглядом. До нього повернулася похмура пиха бандюків, маргіналів, лузерів.

— Чому цього року ти вирішив повернутися?

— Бо Міріам померла кілька місяців тому.

— Від чого?

— Не знаю. Посланці завжди приховують свої хвороби.

Помста. Продрейфувавши життям двадцять років, чоловік захотів звести рахунки з посланцями, адже тепер вони не тримали його кохану в заручниках. Усе це звучало логічно.

— Як ти добився, щоби тебе найняли?

— Просто попросився на збір винограду.

— Тебе ніхто не впізнав?

— Хлопці, які відповідають за найм, за моїх часів навіть іще не народилися.

— А старожили?

— Сезонні робітники їх не цікавлять.

— Який у тебе був план?

— Поговорити з Самюелем.

— Чому з ним?

— Бо це він одружився з Міріам замість мене.

— Ти хотів його вбити?