Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

йому роги — закоротко, але може, не настільки, як я це зробив би. На боці видно випалений знак, схожий на грецьку «фі»: коло, перекреслене вертикальною лінією. У мене немає часу досліджувати галявину або замислюватися, звідки вона тут взялась. Зараз найважливіше — це кінь. Якщо вже доля, бог або тутешні божки дають мені в руки скарб, я маю намір ним скористатися.

Увесь час я ласкаво до нього звертаюся хорватською, польською, фінською і мовою Узбережжя. Він стриже вухами і неохоче гиркає, але не дозволяє мені підійти. Мене вчив індіанець. Денні Три Пера. Заклинач коней з Вайомінгу. Вчив мене терплячості, розумінню складної психіки стадної тварини і того, як добиватися ласкою довіри.

Але то були тварини з Землі. Крім того, у Денні був час. Багато часу. Океан часу. Він міг дозволити собі терплячість. А в мене часу немає.

Ми кружляємо галявиною. Я не знаю як довго. Тут необхідний добрячий терпець.

Мені необхідна підтримка.

* * *

Він був упевнений у кидку. Цифрал малював перед його очима траєкторію, якою полетить петля, залежно від положення руки і напруження м’язів. Сяюча крива пливла то вгору, то вниз, часом накладалася на кінську шию, а часом ішла в бік.

Драккайнен сконцентрувався, мотузка зі свистом кружляла у нього над головою. Кінь мотнув головою, наче собака, і вищирив зуби.

Було схоже на те, що він вирішив просто чкурнути з кола. Тож Вуко рушив боком, щоб заступити йому дорогу до річки і тракту.

— Гарний коник… Дуже, дуже гарний коник, — бурмотів він то рішуче, то ласкаво. Вирішив, що більше немає на що чекати, і кинув. Ласо прошипіло в повітрі, як змія, кінь притиснув вуха і рвонув раптовою, панічною риссю просто на Подорожнього.

Ривок ледь не вирвав йому зап’ястка. Що гірше, струс відчувся ще й у кісточці, і Драккайнен упав на землю. Тварина з переляканим вереском потягнула його по мокрій, вкритій інеєм траві, намагаючись, схоже, дістатися до дороги, а це означало б, що Вуко протягнуть по камінню і скелях.

Наскільки міг, підтягнувся на мотузці, після чого послабив її, намагаючись перекинути ноги вперед. Ривок поставив його на ноги, але за мить він знову впав.

Врятувало лише те, що придушений скакун вирішив зупинитися на мить, встати дибки, а потім струсити послаблену петлю.

— Поганий кінь! Дуже поганий кінь! Поганий кінь! — кричав Драккайнен, випльовуючи траву. — Тобто, не кінь, а цей… північний олень якийсь… або лань… Чорт тебе знає, поганий олень! Дуже погана верхова тварина невідомо якої породи! Поганий окапі! Бридкий жираф!

Обв’язав мотузку навколо стовбура і сів, щоб перевірити, що лишилося від його кісточки. Перший етап було пройдено.

Скакун шарпав мотузку, смикався, вставав дибки і взагалі всіма доступними способами демонстрував, що йому не подобається ця ситуація, він не в захваті від поведінки Драккайнена і дуже ображений.

Та на разі це не мало жодного значення.

Вуко приготував усе необхідне, неспішно й методично розклавши упряж у траві: вузду, віжки, сідло зі складеними зверху попругами, короткий чепрак.

«Треба підходити повільно і спокійно, — пояснював Три Пера. — Тварина не повинна бачити, що ти боїшся. Це найважливіше».

Спочатку потрібно було підійти. З широко розкинутими руками, щоб здаватися якомога більшим і зайняти якомога більше місця. Повільно, але впевнено. І весь час говорити.

Заспокійливим тоном.

Кінь знову почав шарпати мотузку і смикатися. Звуки, які він при цьому видавав, більше нагадували ричання верблюда і вереск свині.

Потрібно говорити. Ласкаво й терпляче.

Якщо йдеш, то повинен підходити. Не можна відступати. Якщо простягнув руку — повинен доторкнутися. Повинен показати, хто тут головний. Саме в цю мить усе вирішується, раз і назавжди. Тварина не може отримати переваги ні на мить. Раз утратиш обличчя — і все. Станеш підлеглим назавжди. Але не смикай і не бий. Це поганий метод.

Він простягнув долоню до великої голови. Кінь сіпнувся, дико заводив очима і клацнув зубами, а потім спробував встати дибки, але натягнута мотузка не дозволила йому цього зробити.

Драккайнен миттю ухилився від щелеп, а потім торкнувся шиї коня. Така увага мала заспокоїти тварину.

Вуко гладив велику голову, знаючи, що встигне відскочити перед атакою.

Один із індіанських секретів — легенько подути коню в ніздрі. У стаді це знак прояву симпатії. Пробуджує відчуття дружби і довіри.

У зовсім іншому світі. Із зовсім іншими тваринами.

Вуко не помітив, чи це дало якийсь результат. Принаймні його не вдарили.

А зараз смаколик. Він вирішив перевірити, чи смакуватиме тварині сухарик.

Коли підходив удруге, кінь смикався вже менше, повертався боком, бурчав і тряс головою, але бити копитом вже не намагався.

— Гарний кінь, гарна конячка… Гарна, гарна тваринка, — у Вуко склалося враження, що він скоро захрипне. Повторював це без упину вже добру годину.

Сухар був дуже уважно обнюханий, а потім — із хрускотом змелений величезними щелепами — значно більшими, ніж у звичайних коней.

— Добре, — сказав Драккайнен. — А зараз зерно. Взагалі-то мені це не подобається, але так має бути, тож давай уже покінчимо з цим. Немає виходу, мій любий. Я мало розуміюся в об’їжджуванні антилоп і ковбой з мене ніякий. Я просто пройшов курс: улюбленцем індіанця я не був і особливого таланту не мав.

Він відкрив сховок у шкіряних закутках торби, знайшов шприц і три зерна, що лежали в металевих ампулках.

— Боляче