Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

якихось друзів у місті... Як щодо Ноель Готорн? Ви про неї не згадували. Вона залишила нам два повідомлення.

Я тупо на неї подивився.

— Ну, Ноель з вашого кварталу? Матір трійняток?

— Ні, вони не подруги.

— О, кумедно. Вона однозначно думає протилежне.

— З Емі таке буває часто,— сказав я.— Вона раз поговорить з людиною, а та вже присмоктується. Це лякає.

— Саме це сказали її батьки.

Я роздумував, чи варто прямо запитати у Боні про Гіларі Генді та Дезі Коллінгза. Потім вирішив цього не робити: буде краще, якщо я сам поведу атаку. Хотілося, щоб Ренд з Мерібет побачили мене в ролі героя. Я не міг забути той погляд Мерібет: «Поліція однозначно гадає, що це... місцевий злочин».

— Людям здається, що добре знають її, бо в дитинстві вони читали книжки про Емі,— мовив я.

— Розумію,— кивнула Боні.— Люди хочуть вірити, що знають інших людей. Батьки хочуть вірити, що знають своїх дітей. Дружини хочуть вірити, що знають своїх чоловіків.

Минула ще година, і волонтерський центр почав нагадувати родинний пікнік. Заїхали навіть кілька моїх колишніх подруг — привітатися й познайомити з дітьми. Одна з маминих найкращих товаришок — Вікі — з'явилася зі своїми трьома онучками, сором'язливими близнючками у рожевому.

Онуки. Моя мама часто говорила про онуків, наче вони безсумнівно мали з'явитися. Коли вона купувала нові меблі, то пояснювала, що обрала саме ці, бо вони підійдуть, коли з'являться онуки. Всі її подруги вже їх мали. Одного разу ми з Емі запросили маму й Го, щоб відсвяткувати найуспішніший тиждень «Бару». Я оголосив, що у нас з'явилася причина для святкування, а мама зістрибнула зі свого стільця, розревілась і обійняла Емі, яка також почала ридати, бурмочучи з її задушливих обіймів: «Він має на увазі бар, він має на увазі бар». А потім мама намагалася вдавати, наче раділа саме через це. «Ще купа часу для дітей»,— утішаючи, сказала вона, знову викликавши в Емі сльози. А це було дивно, бо Емі вирішила, що не хоче дітей, і кілька разів підтверджувала це, але ці сльози подарували мені збочений промінчик надії на те, що плани можуть змінитися. Бо насправді часу залишилося не так уже й багато. Коли ми переїхали до Карфагена, Емі було тридцять сім. У жовтні їй буде тридцять дев'ять.

А потім я подумав: «Нам слід буде влаштувати таку собі липову вечірку абощо з приводу її дня народження, якщо це все на той час ще не закінчиться. Відзначити його, влаштувати якусь церемонію для волонтерів, медіа, щоб підживити увагу. Мені треба вдавати, що я не втрачаю надії».

— Приблудний син повертається,— промовив гугнявий голос, і я, озирнувшись, побачив поруч худючого чоловіка у розтягнутій футболці, який чухав довгі вуса, підкручені вгору.

Мій старий друг — Стакс Баклі — полюбляв називати мене «приблудним» сином, не знаючи ні того, що правильно говорити «блудний», ні значення цього виразу. Я так розумію, він вживав його як мудруватий синонім «придурка». Стакс Баклі — ім'я для бейсболіста, і саме ним Стакс мав стати, але в нього не було таланту, лише сильне бажання. Підростаючи, він був найкращим у місті, але цього виявилося недостатньо. Він отримав перший життєвий шок у коледжі, коли вилетів з команди, а далі все покотилося до біса. Тепер він перебивався на випадкових роботах і мав запальну вдачу. Він кілька разів заходив у «Бар», питаючи роботи, але хитав головою на кожне буденне завдання, запропоноване мною. Далі починав жувати внутрішній бік щоки, мовляв: «Та ну, чоловіче, що ще в тебе є, має бути ще-щось».

— Стаксе,— привітався я, оцінюючи, чи дружньо він сьогодні налаштований.

— Чув, що копи тут по-царському лажають,— сказав він, ховаючи руки під пахвами.

— Трохи зарано робити висновки.

— Ну ж бо, чоловіче, що це за дурні ледачі пошуки? Копи під час пошуків мерового собаки більше пахали.

Обличчя Стакса обгоріло на сонці; я відчув тепло, коли він нахилився ближче, а ще запах освіжувача для рота й жуйки.

— Чому нікого не затримали? У місті є достобіса людей, а не затримали жодного? Жоднюсінького підозрюваного? А як щодо хлопців з «Блакитного зошита»? Саме про це я й запитав у тої детективиці: як щодо хлопців з «Блакитного зошита»? Вона навіть не відповіла.

— Хто такі хлопці з «Блакитного зошита»? Банда?

— Хлопці, яких минулої зими звільнили з «Блакитного зошита». Без вихідної допомоги абощо. Ти ж бачив бездомних, які групками волочаться навколо міста, здаючись дуже, дуже сердитими? То, мабуть, хлопці з «Блакитного зошита».

— Я й досі не доганяю: «Блакитний зошит»?

— Ну, знаєш типографію «Рівер-Веллі»? На околиці міста? Вони друкували блакитні зошити, в яких студенти коледжу писали есе чи іншу фігню?

— О, я не знав.

— Тепер усе друкують на комп'ютері, а чому б і ні, тож — бац! — бувайте, хлопці з «Блакитного зошита».

— Господи, усе місто закривається,— промимрив я.

— Хлопці з «Блакитного зошита» пиячать, торгують наркотою, приколупуються до інших. Ну, вони це й раніше робили, але завжди вміли вчасно зупинитися, бо щопонеділка поверталися на роботу. Тепер вони мають необмежену свободу.

Стакс вишкірив щербаті зуби. У його волоссі виднілися плями від фарби; ще зі школи його літнім підробітком було фарбування будинків. «Я спеціалізуюся на оздобленні»,— скаже він і чекає від тебе реакції на жарт. Якщо ж ти не смієшся, тоді вже починає пояснювати.

— То копи вже були в торгівельному центрі? — запитав Стакс.

Я збентежено потиснув плечима.

— Дідько, чоловіче, хіба ти не був репортером?

Стакса завжди бісила моя попередня професія, наче то була брехня, що занадто довго не виходила на світло.

— Хлопці з «Блакитного зошита» створили в тій будівлі власне місто. Оселилися там. Торгують наркотою. Поліція інколи їх виганяє, але ті чмирі завжди повертаються наступного дня. Коротше, я так і сказав тій детективиці: «Обшукайте клятий торгівельний центр». Бо кілька з них зґвалтували там дівчину десь місяць тому. Ну, бо коли збирається гурт озлоблених хлопів, то для жінки на їхньому шляху справи кепські.

Дорогою до місця, де були призначені пообідні пошуки, я зателефонував Боні й почав тараторити, тільки-но вона підняла слухавку.

— Чому не обшукують торгівельний центр?

— Ніку, його вже обшукують. Ми саме зараз відпровадили туди копів.

— Ой. Добре. Бо мій приятель...

— Стакс, я знаю, я його знаю.

— Він розповідав про всілякі...