Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

class="p1">— Про хлопців з «Блакитного зошита», я знаю. Повірте, Ніку, ми все тримаємо під контролем. Хочемо знайти Емі так само сильно, як і ви.

— Гаразд... е-е-е... дякую.

Притлумивши свій праведний гнів, я заковтнув величезну порцію кави й поїхав до відведеної мені території. В другій половині дня мали обшукати три точки: пірс для човнів Галлі (більш відомий, як Місце-Де-Нік-Сидів-Того-Самого-Ранку-Ніким-Не-Помічений), ліс біля річки Міллер-Крік (який і лісом неможливо назвати: з того боку річки вже видно фастфуди) і Волкі-парк — природний заповідник з місцями для скелелазіння та стежками для кінних прогулянок. Мене скерували до Волкі-парку.

Коли я приїхав, місцевий офіцер уже спілкувався з гуртом десь із дванадцяти людей. Усі вони мали міцні ноги у вузьких шортах, а ще окуляри і капелюхи, на носах — засіб від засмаги. Було схоже на день відкриття літнього табору.

Також приїхали журналісти з двох телеканалів, щоб зняти репортаж для місцевих новин. Це були вихідні на День Незалежності; повідомлення про Емі втиснуть між новинами з ярмарку штату та святковими кулінарними поєдинками. Один зелений репортер усе крутився навколо мене, засипаючи безглуздими запитаннями. Моє тіло відразу закам'яніло, наче у воскової ляльки, бо увага знову була прикута до «стурбованого» обличчя, що вигляд мало неприродній. У повітрі смерділо кінським гноєм.

Незабаром репортери попленталися по доріжках за волонтерами. (Як добрий репортер, наскочивши на дуже підозрілого чоловіка зниклої жінки, може просто піти геть? Таке зробить лише поганий малооплачуваний журналіст, якого залишили на посаді після звільнення усіх нормальних). Юний коп у формі наказав мені стояти (отут!) біля розгалуження кількох стежок, де неподалік була дошка оголошень з купою стародавніх флаєрів, на якій повісили повідомлення про зникнення Емі: моя дружина дивилася на нас із фото. Сьогодні вона увесь день мене переслідує.

— Що я маю робити? — запитав у офіцера я.— Стоячи тут, я почуваюся безглуздо. Хочеться якось діяти.

Десь у лісі сумно заіржав кінь.

— Ніку, нам дуже потрібно, щоб ви були саме тут. Просто виявляйте привітність і заохочуйте людей,— сказав він і показав на яскраво-помаранчевий термос біля мене.— Пропонуйте воду. І спрямовуйте усіх до мене.

Він розвернувся й пішов до стайні. Мені дійшло, що мене навмисно відсторонюють від можливого місця злочину. Я не був певен, що це все означало.

Я стояв там без діла, вдаючи, що зайнятий кулером, аж тут підкотив запізнілий бездоріжник — червоний, наче лак для нігтів. З нього вивалилися сорокарічні жіночки зі штаб-квартири. Найвродливіша з них — та, яку Боні записала у вболівальниці, зібрала волосся у хвостик, щоб одна з подружок могла побризкати її спреєм від комах. Жінка майстерно відмахувалася від токсичної хмари. Вона ненароком зиркнула на мене. Далі відійшла від подружок, розпустила волосся і рушила до мене, озброївшись вразливою співчутливою усмішкою. Усмішкою під назвою «Мені так шкода». Велетенські карі очі, немов у поні; рожева блуза ледь доходить до випрасуваних білих шортів. Високі підбори, завите волосся, золоті круглі сережки. «Оце,— подумав я,— так потрібно одягатися для пошуків. Прошу, леді, не розмовляйте зі мною».

— Привіт, Ніку, я — Шона Келлі. Мені так шкода,— надмірно гучно мовила вона: заревіла, наче зачарована збуджена ослиця. Простягнула руку — і я відчув напад тривоги, побачивши, як її подруги почимчикували стежкою, грайливо озираючись на нас, наче на парочку.

Я запропонував усе, що мав: подяку, воду, ніяковість. Шона навіть не збиралася йти, хоча я й дивився лише вперед, у напрямку стежки, на якій зникли її подруги.

— Ніку, сподіваюся, у вас є друзі чи родичі, які підтримають у такий важкий час,— відбиваючись від ґедзя, сказала вона.— Чоловіки забувають про себе дбати. Вам потрібне добре харчування.

— Переважно я харчувався холодними м'ясними нарізками, ну знаєте — швидко й просто.

Я ще й досі відчував у горлі смак салямі, зі шлунку піднімалася печія. Я згадав, що ще з ранку не чистив зуби.

— Ох ви бідненький. Ну, холодні нарізки однозначно не підходять,— вона похитала головою, золоті кружальця виблискували на сонці.— Вам потрібно підтримувати сили. Але вам дуже пощастило, бо я готую смачнючий курячий пиріг «Фріто». А знаєте? Я його спечу й привезу завтра у волонтерський центр. Ви зможете розігріти його у мікрохвильовці, коли захочете смачної теплої страви.

— Ой, це вже занадто, дійсно. З нами все гаразд. Справді.

— А буде краще після справжньої їжі,— поплескала мене по руці вона.

Я мовчав. Вона спробувала інший підхід.

— Я дуже сподіваюся, що ця ситуація не має нічого спільного з... нашою проблемою з бездомними,— запищала жінка.— Присягаюсь, я подавала скаргу за скаргою. Один з них ще минулого місяця вдерся у мій сад. Спрацював детектор руху, тож я визирнула з вікна, а там він: сидить на землі й поглинає помідори. Жує їх, наче яблука, обличчя й футболка вкриті соком і насінням. Я намагалася його відлякати, але чолов'яга набрав собі принаймні двадцять помідорів, перш ніж утекти. Вони і так були на межі — ті хлопці з «Блакитного зошита». Більше нічого не вміють.

Я відчув раптову спорідненість із працівниками «Блакитного зошита». Уявив, як заходжу до їхнього похмурого табору, розмахуючи білим прапором: «Я — ваш брат, я теж колись був дотичний до друку. Комп'ютери і в мене забрали роботу».

— Ніку, тільки не кажіть, що ви занадто молодий, щоб пам'ятати «Блакитний зошит»,— загравала Шона. Вона тицьнула пальцем мені під ребра, аж я підстрибнув вище, ніж треба.

— Я такий старий, що забув про «Блакитний зошит», аж доки ви не нагадали.

Вона зареготалася.

— Скільки вам — тридцять один, тридцять два?

— Радше тридцять чотири.

— Малюк.

Якраз тоді притупцяла енергійна трійця літніх жіночок: одна захопилася своїм телефоном, усі жінки були одягнені в цупкі полотняні садові спідниці, кеди й майки, що відкривали їхні обвислі руки. Вони кивнули мені з повагою, а потім зневажливо огледіли Шону. Ми були схожі на пару, яка влаштувала пікнік на подвірні. Ми виглядали недоречно.

«Шоно, прошу, забирайся геть»,— подумав я.

— То про що я, ці бездомні можуть бути дуже агресивні, небезпечні для жінок,— сказала Шона.— Я нагадала про це детективу Боні, але, здається, я їй не подобаюся.

— Чому ви так вирішили?

Я знав її відповідь наперед — мантру всіх привабливих жінок.

— Я не дуже подобаюся жінкам,— знизала плечима вона.— Таке трапляється. А Емі мала... має багато подруг у нашому місті?

Чимало жінок, переважно подруг моєї мами чи Го, запрошували Емі