Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

Мої батьки сидять навпроти нас, наче двоє нетерплячих студентів, які сподіваються отримати своє перше стажування. Татове коліно підскакує, аж доки мама ніжно не кладе на нього пальці.

— Ну, трастовий фонд — це ваші гроші, тож, звісно, ви можете звідти позичити,— кажу я. Я просто хочу закінчити цю розмову: не можу дивитися на повні надій обличчя моїх батьків.— Яка сума може знадобитися вам, щоб усе виплатити та хоч якийсь час почуватися комфортно?

Батько не підводить погляду. Мати глибоко зітхає.

— Шістсот п'ятдесят тисяч,— повідомляє вона.

— О.

Це все, на що я спроможна. Це майже всі наші гроші.

— Емі, може, нам з тобою варто обговорити...— починає Нік.

— Ні, ні, ми можемо це собі дозволити,— кажу я.— Лише зганяю по чекову книжку.

— Взагалі-то,— втручається Мерібет,— якби ти могла завтра перевести ці кошти на наш рахунок, це було б найкращим варіантом. Інакше на них доведеться чекати десять днів.

Саме цієї миті я розумію, що вони в серйозній біді.

Нік Данн

Минуло два дні

Я прокинувся на розсувному дивані у номері Елліотів. Повністю розбитий. Вони наполягли, щоб я зостався на ніч. До мого будинку ще не дозволяють заходити, а вони наполягали з таким самим напором, як одного разу наполягали на оплаті чеку в ресторані: гостинність — наче люта сила природи. «Ти мусиш дозволити нам це зробити». Тож я піддався. Я цілу ніч крізь двері спальні слухав їхнє хропіння. Одне було рівномірне та глибоке — здоровий сон лісоруба. Друге — утруднене й аритмічне, наче людині сниться, як вона тоне.

Я завжди можу вимкнутися, наче світло. Лише накажу собі спати, складу руки під щоку, наче для молитви, і — вжик! — глибоко засинаю, як малюк після мікстури, а моя безсонна дружина крутиться поруч. Та вчора ввечері я почувався, наче Емі: мозок не зупиняв роботи, а тіло було на межі. Більшу частину часу я був людиною, якій зручно у власній шкірі. Ми з Емі вмостимося дивитися телевізор, я просто розтану, наче віск, а дружина постійно крутися й сіпається біля мене. Я колись запитав: може, в неї синдром неспокійних ніг. Тоді якраз крутили рекламу цієї хвороби, акторів показували дуже занепокоєними: вони трусили свої литки й масажували стегна. Емі відповіла на це: «У мене синдром неспокійного усього».

Я дивився, як стеля в номері Сіріє, потім рожевіє, потім жовтіє, і нарешті підвівся, щоб подивитися, як сонце знову сліпить очі з того боку річки, наче досягло третього ступеня яскравості. Потім — дзинь! — у голові вигулькнули імена. Гіларі Генді. Таке миле ім'я, а звинувачують її у таких неприємних діях. Дезі Коллінгз — колишній маніяк, що живе за годину їзди звідси. Я зголосився сам ними зайнятися. Нині ера зроби-все-сам: медичне забезпечення, житло, поліцейське розслідування. Заходь в інтернет і сам там колупайся, бо у всіх забагато роботи й недостатньо кадрів. А я ж був журналістом. Понад десять років брав інтерв'ю і розкривав людей. Мені це під силу, а Мерібет з Рендом теж згодні. Було приємно дізнатися, що вони й досі мені довіряють — довіряють чоловікові під легкою хмарою підозр. Чи дурю я себе, вживаючи слово «легка»?

«Дейз-Інн» пожертвував порожню бальну залу на потреби штабу операції «Знайдемо Емі Данн». Вона була непривітна: місце з коричневими плямами й законсервованими запахами, але на світанку Мерібет узялася за її перетворення: пилососити, протирати пил, розставляти стенди з буклетами й телефони, повісила на стіні великий портрет Емі. На ньому в Емі був спокійний упевнений погляд очей, що завжди за тобою стежать: було схоже на світлину для президентської кампанії. Коли Мерібет закінчила, вся кімната аж дзвеніла від діловитості: то був наполегливий оптимізм політика, який пасе задніх, але має істинних послідовників, що відмовляються здаватися.

Десь після десятої ранку нагодилася Боні з притиснутим до вуха телефоном. Вона поплескала мене по плечу й почала копирсатися у принтері. Купками підходили волонтери: Го й півдесятка друзів нашої матінки. П'ятеро сорокарічних жінок, усі одягнені в капрі, наче репетирують танцювальне шоу. Дві з них — худі, біляві, засмаглі — змагалися за лідерство, а інші бадьоро погодилися на другорядні ролі. Вони були групкою крикливих світловолосих бабусь, кожна з яких намагається перекричати іншу, кілька з них писали комусь повідомлення. Такі собі старенькі з незбагненною кількістю енергії, з таким молодецьким запалом, аж ти запитуєш себе, чи не хизуються вони ним. Чоловік прийшов лише один — гарний на вигляд і мого віку, добре одягнений, сам: він не розумів, що його поява вимагала пояснень. Я спостерігав за Самотнім Типом, поки він крутився біля випічки й зиркав на портрет Емі.

Боні розібралася з принтером, ухопила кекс у формі мозку й підійшла до мене.

— А ви наглядаєте за волонтерами? — запитав я.— Ну, на той раз, якщо це...

— Особа, яка виявляє підозрілий інтерес? Безперечно.

Вона відламала краєчок кексу й закинула в рот. Приглушила голос.

— Але, якщо чесно, то серійні вбивці дивляться ті самі телешоу, що й ми. Вони знають, що ми знаємо, що вони полюбляють...

— ...приєднуватися до розслідування.

— Саме так, ага,— кивнула вона.— Тож вони обережні щодо таких речей. Але так, ми просіюємо усіляких диваків, щоб переконатися, що вони лише диваки.

Я звів брову.

— Ну, от ми з Гілпіном кілька років тому вели справу Кайли Гольман. Кайла Гольман?

Я похитав головою: ніколи не чув.

— Хай там як, у таких ситуаціях ти завжди бачиш різних упирів. А ще стережіться оцих двох...— Боні тицьнула на двох гарненьких сорокарічних жіночок.— Бо вони дуже схожі на таких, які можуть занадто захопитися втішанням стурбованого чоловіка.

— Ой, та ну...

— Ви здивуєтеся. Вродливий чоловік, як ви... Таке трапляється.

Саме тоді одна з жінок — білявіша й худіша — озирнулася на нас, зачепилася поглядом і посміхнулася мені найніжнішою і найскромнішою посмішкою, а потім нахилила голову, наче кицька, що чекає, щоб її погладили.

— Хоча вона добряче попрацює: вона буде Маленькою Пані Роботягою,— розповіла Боні.— Тож це добре.

— А чим закінчилася справа Кайли Гольман? — запитав я.

Вона похитала головою: ні.

З'явилися ще чотири жінки, обмінюючись між собою пляшкою засобу від засмаги, втираючи його на свої відкриті руки, плечі та носи. Кімната пахла кокосами.

— До речі, Ніку,— мовила Боні.— Пам'ятаєте, я питала, чи має Емі