Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

Ліне глянула на годинника.

— Трохи зарано приїхали.

— Але ми ще й не готові до зустрічі.

Даніель вийняв диктофона, подав мікрофон Ліне.

— Розповідай, де ми і чому.

Ліне заздалегідь обдумала, як почати вступ, і приблизно знала, що саме говорити. Вона вийняла з торбинки блокнот, кілька поліційних протоколів і поклала собі на коліна.

— Перевірмо звук, — сказав Даніель і попросив її полічити до п’яти.

Пристрій працював, можна було починати.

— Ми на Ґліммерваєн, у районі Стрідсклев, у Порсгрюнні, — проказала Ліне, уявляючи, як її слова звучатимуть у радіопередачі. — Ми — це Даніель Леангер і я, Ліне Вістінґ. Ми тут, бо тут востаннє бачили Надію Кроґ.

Ліне зробила паузу.

— Ми сидимо в автомобілі. У будинку за тридцять метрів від нас мешкає Лів Гове. Двадцять шість років тому вона теж мешкала тут. Тоді вона була наймолодшою донькою в родині. Згодом Лів успадкувала будинок і тепер живе в ньому разом з чоловіком та дітьми. У п’ятницю, 18 вересня 1987 року, Лів, скориставшись відсутністю батьків, влаштувала вечірку й запросила друзів. Серед них була найближча її подруга, Надія Кроґ. Ми хочемо розпитати Лів Гове, що ж трапилося того вечора.

Ліне опустила мікрофон.

— Добре, — похвалив Даніель. — Опиши слухачам околиці. Це важливо, бо ж ми поблизу місця злочину.

Ліне кивнула й знову піднесла до губ мікрофона.

— Будинок стоїть на краю кварталу, під самим лісом. Зараз осінь, з дерев опало листя, тож внизу, десь за кілометр під нами, видно, як мерехтять води Айдангефьорду. Надія покинула товариство приблизно за пів години до півночі. Вона сказала, що йде додому. Найочевидніше припустити, що дівчина йшла в зустрічному нам напрямку, щоб дістатися головної дороги, а там або пройти п’ять кілометрів пішки до Гайстада, або дочекатися автобуса, або зловити попутне авто. Однак, куди поділася Надія, ніхто не знає. Це ми й хочемо спробувати з’ясувати.

Даніель задоволено кивнув і підкотився до будинку.

— Не вимикай диктофона, — попросив він.

Гілля розлогих фруктових дерев перехилялося через живопліт і звисало над вулицею. Двоє пташок дзьобали сало, підвішене в сіточці, і враз спурхнули й шугонули геть, коли хряснули дверцята авта.

До Ліне долинав глухий гул зі жвавого шосе Е18, яке пролягало відразу за лісом. їй спало на думку, що треба було б описати і цей гул, як ілюстрацію до пейзажу, але передумала.

Даніель подзвонив у хвіртку. Це він домовлявся про інтерв’ю. Ліне тримала мікрофон у правій руці, щоб на записі чутно було і звук дзвінка, і перші слова знайомства.

Лів Гове була блідою, стрункою і високою на зріст, з коротко підстриженим темним волоссям. Вона готувалася до зустрічі, запросила їх до столу у вітальні. Як очікувалося, жінка доволі скептично глянула на диктофон, хоча Даніель попередив її телефоном, що вестиметься запис.

— Ми використаємо лише окремі уривки з нашої розмови, — пояснив він. — Майже так само, як у письмовому інтерв’ю, коли цитують лише найважливіше зі сказаного.

Він почепив на груди господині маленький мікрофон, попросив її сказати кілька слів, щоб перевірити звук, і кивнув Ліне, що можна починати.

— Ким була Надія Кроґ? — запитала Ліне.

Літня жінка закотила очі, ніби не знала, з чого почати.

— Надія була Надією, — відповіла вона. — Добра й щира, хоча й не надто скромна. Вона багато говорила і, зазвичай, рубала те, що думала. Могла відверто сказати в вічі, що в когось, скажімо, огидний джемпер або щось таке. Була чесною в усьому.

Ліне кивнула, не хотіла уривати розповідь коментарями чи запитаннями.

— А ще вона була розумницею, — вела далі Лів Гове. — Добре вчилася. Надія мала намір вивчати комерційне право, щоб згодом працювати в батьковій фірмі.

Про все це Ліне вже читала в матеріалах справи. Даючи свідчення, Лів Гове ще називала Надію розпещеною, ревнивою кокеткою з вибуховим темпераментом. Ліне добре розуміла, чому Лів уникає цих негативних характеристик у публічному інтерв’ю. Ліне мала намір згадати про них у підсумку, коли складатиме загальний портрет Надії.

— Ще вона була вродливою, — додала на закінчення однокласниця. — Але це ви й самі знаєте. Бачили ж фото…

— Розкажіть про вечір, коли Надія зникла, — попросила Ліне.

Лів Гове нервово потерла долонями бильця крісла.

— Мої батьки поїхали в літній будиночок, — почала вона. — Мені дозволили запросити друзів. Десятеро-дванадцятеро… Але прийшло значно більше, понад двадцять.

У матеріалах справи йшлося про тридцять двох. Поліція всіх допитала.

— Більшість з нашого класу, але були й кілька старших хлопців і серед них — Роберт.

Робертом Граном звали Надіїного хлопця. Він був на рік старший за неї, мав авто й посвідчення водія.

— Та нічого особливо й не відбувалося. Ми розмовляли, танцювали, пили, як на будь-якій забаві, ось тільки між Надією і Робертом розігралася невеличка драма.

— Що саме?

Лів Гове стенула плечима.

— До мене підійшла Надія. Вона ледь не плакала, важко було зрозуміти, що вона белькоче. Надія трохи перебрала, говорила невиразно й сумбурно, тільки й зрозуміла, що йдеться про Роберта й Еву. Раніше, у старшій школі, вони були парою, і ось Надія несподівано застукала їх у ванній.

Лів мимоволі обернулася вбік коридору, де виднілися двері до ванної.

— Там нічого між ними не було, принаймні вони так потім казали. Хай що, але Надія втекла з вечірки. Більше я нічого й не знаю. Купа люду, голосна музика, хаос, який важко втримати в полі зору. Ясна річ, мені варто було затримати її або вийти разом з нею, але хтось раптом розбив картину. Здається, Улав. Він гупнувся у стіну, і картина впала на підлогу. Скло висипалося з рами. Я кинулася прибирати, уся увага перемкнулася на завдану шкоду.

Розповідаючи, Лів Гове зняла руки з билець крісла й поклала, мов захищаючись, перед собою на коліна.

— Більше нічого не знаю, — закінчила вона. — Вранці зателефонувала її мама, питала, де Надія. А тоді все й закрутилося… Поліція і все решта.

— Опісля ви ще спілкувалися з Робертом? — запитала Ліне.

Лів Гове похитала головою.

— Говорила з ним відразу, як пішла Надія, сказала, що йому треба її наздогнати, але потім — ні. Мабуть, жодного разу більше його й не бачила. Тепер навряд чи й упізнала б.

— То Роберт того вечора таки пішов услід за Надією?

— Я цього не бачила. Але інші бачили.

Ліне поставила ще кілька запитань про загальний настрій на вечірці, щоб відобразити атмосферу молодіжного свята, таку знайому багатьом.

— Як гадаєте, що могло трапитися з Надією? — поцікавилася вона.

— Спершу всі подумали, що трапився нещасний випадок. Може, ішла