Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

і я, самітником у пошуках неможливого, божевільним, який щодня дарував припливові свій шедевр, зрештою, нікому не потрібним мрійником?! Ні, інстинкт лабрадора вів мене аж ніяк не до любовної пригоди — він привів до місця роботи, натхнення, нових звитяг, звівши мене зі своїм старим знайомим із пляжу. Для тих небагатьох, у кого є мета, сенс має усе. Доля (як каже одне арабське прислів’я) всміхається лише підготовленим. На душі в мене було важко, але розум мій прояснився. Я замирився з самим собою, я знову повірив у свій ідеал, що ніби передався мені від іншого.

Смартфон завібрував. Номер починався на 02 — певно, це із «Флобера». Проте вже на другому акорді дзвоник урвався. Я, втупившись у екран, чекав кілька секунд. Повідомлення так і не надійшло. Я вагався: чи дзвонити Алісі? І вирішив: вона передумала — хай так і буде. Скинувши сорочку (у вежі було надто парко), я повернувся до роботи.

*

Я підскочив, прокинувшись від глухих ударів. Промінчик сонця грів мою щоку, що лежала на клавіатурі. У двері внизу сходів наполегливо гупали.

— Агов, це ми!

Я миттю виструнчився. І боляче вдарився головою об сволок. Від удару я поточився і перевернув столик. Дивом підхопив комп’ютер і папери.

— Тут відчинено... До вас можна піднятися?

— Звісно...

Поки я намагався розпрямитись у дерев’яній клітці піддашшя, на сходах з’явився Жуль. Він тримав у зубах пакет з круасанами. За ним у синьому спортивному костюмі слідувала Аліса — вона несла накритий пластиковою кришечкою паперовий келишок.

— З власного досвіду знаю: Морісову каву пити неможливо! Ви добре спали?

Я боровся з рукавами сорочки, яку щойно на себе накинув. Аліса, мов укопана, зупинилася перед йогуртами, підключеними до електродів.

— То оце і є оті наукові дослідження, про які ви згадали?

— Еге ж, — пробурмотів я, застібаючи джинси.

Пояснюючи Алісі криву електроенцефалографа, я потроху заспокоювався. Показав, як лактобактерії зреагували на її появу у голубнику. Крива стрибнула дуже високо — вище, ніж у йогурту А, коли я додавав цукру до йогурту Б.

— Він що, ревнує?!

— Ні, просто відчуває. Достоту як тварини й дерева відчувають наші настрій і наміри. «Первісне відчуття» — якщо хочете, сприймайте це як певне поєднання бактерій — уперше продемонстрував інженер Клів Бекстер у 1970-х роках[30]. Я відтворив ті досліди і можу підтвердити його правоту.

Я дивився, як обличчям Аліси пробігали то подив, то підозра. Їй здавалося, що я мелю казна-що, однак вона відчувала, що за тим словами таки щось приховувалось.

— Ви хочете сказати, що йогурти вивчають мене?

— У цьому немає нічого дивного: ми ж самі на дев’яносто відсотків складаємось із бактерій.

Аліса була явно здивована.

— Тепер я розумію, як ви завоювали довіру Моріса, — заявила вона. — Даруйте, але я переконана картезіанка[31].

— Але і я теж! — поспішно відказав я. — Саме Декарт першим у 1646 році дослідив вплив наших емоцій на результат.

— О, тільки не кажіть, що ви також граєте!

Вона раптом почервоніла. Я знав, чому, але не подав виду. Лише відповів поспішно, що не маю для цього грошей. Аліса ж миттю змінила тему:

— На жаль, далі ступеня бакалавра моя освіта не пішла. А ви вчилися на кого?

— Два роки підготовчих курсів, півроку на політехнічному, потім сільське господарство, ENSIA[32], біологія, астрофізика... Захистив дисертацію з термодинаміки чорних дір, а оце все — підготовка до другої: перетворення бактерій на очисні речовини.

Підтекст: коли я бачу вас, то решта вже не існує. Якби ж то ви любили чоловіків... Млява усмішка Аліси підштовхнула мене до дій.

— Єдиний досвід роботи — це свині. Я покращував жахливі умови їхнього існування, позбавляючи їх шкідливого впливу. О, я обожнював свиней!

— Певно, він саме це і відчув.

Аліса пестила голову Жуля, зосередженого на круасанах, які він досі тримав у зубах.

— Хочу ще раз вам за нього подякувати. Та й... вибору в мене, зрештою, іншого не було, він привів мене просто сюди!

І вона простягнула мені келишок із кавою. Надто гарячою — тож я поставив його на стіл. Я бачив, як вона поглянула на моє польове ліжко, на картату ковдру, яку я не мав часу скласти. Ми трохи помовчали. Тоді я сказав, що, до речі, в мене теж було дещо для неї. Порившись у наплічнику, я дістав її айфон.

— Доктор Осман просив вам його повернути — у разі, якби ми зустрілись раніше.

— Знаю. Учора ввечері я дзвонила йому з готелю.

— О, то він вам усе розповів...

— Розповів.

Я простягав їй мобільний. А вона тримала руки в кишенях. Права трохи посіпувалась. Ніби відповідаючи на сигнал, я вклав телефон до її кишені. Від доторку моїх пальців до її стегна Аліса підняла брови. Я не знав, як це тлумачити: як докір чи схвалення? Аліса була переді мною — лише в двадцяти сантиметрах. Вона відчувала моє вагання, а я — її стриманість.

Жуль заскавучав — його зуби досі стискали пакет з круасанами, тож він хотів привернути мою увагу. Він ніби просив вибачення за те, що вчора я дав йому під зад ногою. Аліса, втім, не зрозуміла моїх відчуттів, тож уточнила:

— Та коли я кажу, що він вів мене прямо до вас... Ми зайшли спочатку до пекарні — Жуль ні за що не хотів приходити ні з чим. Я так розумію, ви з ним добряче намучилися. Оті інциденти, про які ви згадуєте у своєму листі — сподіваюся, нічого серйозного?

Аби приховати збентеження, я опустився на коліна перед лабрадором.

— Вибачатись повинен я. Не варто було вчора переривати вашу вечерю. Та й повівся я досить грубо... Даруй мені, Жулю.

Я простягнув руку. Пес вирішив, що я хочу взяти круасани, тож відскочив, аби погратися. Я підвівся, позбавлений останньої зачіпки. І знову опинився перед Алісою. А вона занурила руки глибоко у кишені і підняла голову.

— Чесно кажучи, месьє Макарон, я тут не випадково... Вибачте, я ще не звикла до вашого справжнього імені.

Аліса зробила крок мені назустріч. Мене бентежило те, як вона дивилася просто в очі, вловлюючи усі мої реакції, відчуття, тривогу. Гадаю, коли людина тривалий час лишається без зору, то забуває, як може непокоїти чужий погляд. І не відводить очей.

— Знаєте, Зібале де Фреж, чого найбільше боїться цей пес? Що дрючок, який він принесе, виявиться непотрібним.

Серце знову тривожно затріпотіло. Я розумів, що маю досить кумедний вигляд, але не міг стриматись і запитав: хто з нас двох був тим дрючком? Аліса притулилася до мене, поклала руки на мої