Антоніо Буеро Вальєхо - Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо

«Його Превосходительство», а про «знаменитого мерця». А Хуан Луїс скаже скрипалю, що той і віолончеліст є не суддями, а «червоними, які жадають помсти» (с. 139). Так колишній міністр «і далі підносить, наче дрюк, привид двох Іспаній», як стверджує скрипаль. Ibid.

3

Буеро не розшифровує, до якої партії належить Хуан Луїс. Він є депутатом-центристом, ймовірно, членом Союзу демократичного центру (СДЦ), який переміг на перших демократичних виборах у 1977 році. На цих виборах, на яких проголосувати 77,75% виборців, СДЦ отримав 26,95% голосів, а Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) 22,76%; тоді як Іспанська комуністична партія (ІКП) здобула лише 7,3% голосів виборців, за нею йшов Народний альянс (НА), права партія, з 6,48%. Тобто іспанці підтримали поміркованість: поміркованість правих, представлену СДЦ, і лівих, представлену соціалістами ІСРП. Див. також Раймонд Карр «Іспанія: відновлення демократії, 1875-1980», «Арієль», Барселона, 2001, с. 237. На церемонії відкриття нового парламенту король сказав, що було закладено «підвалини міцної будівлі для співжиття у свободі», де «буде місце для кожного політичного вибору». Цитується в Серхіо Вілар «Дивовижне десятиріччя (1976-1986)», «Планета», Барселона, с. 28. Проте треба було ще вирішити соціально-економічні проблеми, які стануть «розчаруванням», що потроху зменшить привабливість демократії для найманих працівників. Попри свої досягнення — включно з новою Конституцією 1978 року — СДЦ був коаліцією, сформованою, щоб перемогти на виборах, він не мав ані програми, ані чіткої ідеології, передусім його характеризувала амбіція його членів. До нього входили щирі ліберали і демократи, але також «блакитні», які сформувалися в Національному русі і офіційних синдикатах франкізму, і давні переконані франкісти, як-от Хуан Луїс. Девід Гілмор цитує філософа Хосе Луїса Арангурена, який описав СДЦ як східний базар, на якому можна знайти все, чого душа запрагне. (“The Transformation of Spain”, “Quartet Books”, Лондон, 1985, с. 180). Гілмор передусім розповідає про велику кількість франкістів, які в сумбурній виборчій кампанії 1977 р. прикинулися демократами, і стверджує, що 24 з обраних депутатів займали ту саму позицію, що й під час режиму Франко. З іншого боку, лівиця приховувала свою підтримку (якщо вона була) марксизму чи республіканства, виставляючи напоказ свою поміркованість. Гілмор цитує одного каталонського політика, який 2 травня 1977 р. у «Ґардіан» сказав, що найважливішим було усвідомити те, що правиця прикидалася лівицею, а лівиця — правицею. (Ibid, с. 182).

4

Завданням нової демократії було позбутися тероризму ЕТА («Euskadi Ta Askatasuna»/«Країна басків та свобода»), який загрожував дестабілізувати владу, спровокувавши правий переворот, підтриманий військовими силами, чиї офіцери опиралися демонтажу франкістської держави. Нова демократична конституція 1978 року надала автономію всім «регіонам і національностям» країни, що породило змови серед військових. Тож двома найсерйознішими проблемами були тероризм і рух на підтримку державного перевороту. Перші значущі терористичні акти з боку ЕТА на підтримку свободи Країни басків сталися 1968 року. У 1970 р. на процесі в Бургосі військовим трибуналом було засуджено до смерті шістьох членів ЕТА. З огляду на величезний вітчизняний та іноземний спротив смертним вирокам і попри опозицію «бункеру», тобто ультраправих, присуди було пом’якшено. У 1973 р. під час так званої «Операції Чудовисько» бойовик ЕТА вбив главу уряду, генерала Карреро Бланко. У 1978-1979 рр., коли Буеро писав «Суддів», збільшилась кількість убивств і викрадень з боку ЕТА і таємничої Антифашистської групи опору першого жовтня (GRAPO), організації, в яку, мабуть, просочилися таємні агенти ультраправих. На думку Вілара, бойовики ЕТА і GRAPO створювали «напрочуд сильне враження, що вони є агентами-провокаторами, які мають на меті призвести до державного перевороту і покінчити з демократичною системою» (op. cit. С. 85). ЕТА завжди заперечувала, що мала на меті спровокувати державний переворот, однак є очевидним, що вона мала би більше успіху, ведучи партизанську боротьбу проти репресивної військової диктатури, ніж проти демократичного режиму, підтримуваного більшістю іспанців. У 1978 р. планувалася «Операція Галактика», військова змова, вчасно викрита поліцією, яка однак заохотила інших путчистів. Тож 23 лютого 1981 р. відбудеться спроба державного перевороту, який міг покінчити з урядуванням Адольфо Суареса і демократією. Цю операцію мали очолити підполковник Цивільної гвардії Техеро і керівник проваленої «Операції Галактика», і з ними генерали Армада і Міланс дель Бош (обидва займали виразно антидемократичну позицію). Ультраправа газета «Ель Алькасар» під’юджувала до перевороту. Напад на палату депутатів з метою взяти їх в заручники, а потім змусити визнати Армаду керівником нового уряду «національної єдності», провалився завдяки втручанню короля. Див. Пол Престон, «Тріумф демократії в Іспанії», «Methuen», Лондон і Нью-Йорк, 1986 р., с. 195-202.

5

Напад на Крістіну нагадує те, що сталося з молодою лідеркою соціалістів у Мадриді, на яку напали ультраправі, коли вона розклеювала листівки під час виборчої кампанії 1979 року. Див. Едуардо Понс Прадес «Чорна хроніка переходу Іспанії до демократії» (1976-1985). Барселона, «Пласа і Ханес», с. 330.

6

Арешт і загибель у тюрмі Ферміна двадцять років тому, коли він був студентом, воскрешають у пам’яті студентську боротьбу не лише за демократизацію університетів, але й за те, аби покінчити з гегемонією франкістської влади. Від 1956 р. часто відбувалися як маніфестації студентів, які захоплювали університетські приміщення і виходили на вулиці з відкритим протестом проти режиму, так і «вільні асамблеї», підтримувані авторитетними професорами, як-от Хосе Луїс Арангурен і Енріке Тьєрно Ґальван. Ці події потягли за собою не лише затримання студентів, але й зміщення з посади ректорів і звільнення викладачів. Вибух університетського руху можна пояснити, якщо взяти до уваги результати опитування, проведеного в 1955 р., які показали «глибоку трансформацію у бік лібералізму і соціалізму, що відбувалася серед тих, кому ще не виповнилося 23 роки». Див. Рамон Тамамес «Республіка. Епоха Франко», Аліанса, Мадрид, 1980, с. 473. У 1957 році, році великих маніфестацій, організованих робітничими комітетами, і страйків по усій країні, після яких почалися затримання і суди над активістами, багато студентів та інтелектуалів боролися разом з робітниками. Так почався новий етап спротиву режиму. Від 1956 року мадридські студенти-антифранкісти виходили на вулиці також супроти Університетської іспанської профспілки (УІП), організації, якою керували з генерального секретаріату Національного руху. У лютому 1956-го студенти відхилили офіційних кандидатів УІП, висунувши своїх представників. Коли антифранкісти перемогли на виборах, останні було визнано недійсними. На початку 60-х років університетську лівицю представляла Іспанська демократична університетська федерація (ІДУФ), до якої входили соціалісти, члени Іспанської комуністичної партії, ліві християни і незалежні марксисти. У лютому 1965 р. відбулися вільні асамблеї і маніфестації, підтримані знаменитими професорами. Військова поліція штурмувала факультет природничих наук у Мадриді, декількох викладачів було звільнено. У 1966