Антоніо Буеро Вальєхо - Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо

як ви приходите в мої ночі, але якщо ви мої судді, то пробачте мене. (Поставивши ногу на першу сходинку, Дон Хорхе спиняється і дивиться на нього. Хуан Луїс підходить до еркера і простягає руки в благанні). Лише такі люди, як я, могли витягти країну з паралічу, уникнувши ще одного великого болю! (Дон Хорхе піднімається сходами, бере альт і смичок і, не сідаючи, любовно гладить інструмент. Хуан Луїс чекає на відповідь, але її нема). Хіба людина не може насправді виправитися? Відповідайте мені!

ДОН ХОРХЕ: Так.

ХУАН ЛУЇС: Багато хто це зробив, і гармати знову загриміли і без них. Ви це заперечуєте?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ні.

ХУАН ЛУЇС: Тоді ви не маєте права мене карати.

СКРИПАЛЬ: Ніхто не збирається тебе карати. Та я не думаю, що ти можеш допомогти нашій батьківщині.

ХУАН ЛУЇС: Як і багато інших, я це робитиму, хочете ви цього чи ні!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Багато чи мало — ласкаво просимо. Ви не можете.

СКРИПАЛЬ: Інші — можливо. Ти — ні.

ХУАН ЛУЇС: Чому?

СКРИПАЛЬ: Тобі заважає твоє минуле.

ХУАН ЛУЇС: Я лишив його позаду.

ДОН ХОРХЕ (м’яко): Ви повідомили поліцію?

ХУАН ЛУЇС (у замішанні повертається до еркера спиною): Ні.

ДОН ХОРХЕ: Ну от бачите: ви не можете.

ХУАН ЛУЇС (похмурий, виходить вперед): Ви не судді. Ви червоні, які жадають помсти. (Обидва музиканти безтурботно сміються. Дон Хорхе усміхається). І ваш сміх цьому підтвердження!

ДОН ХОРХЕ: Це ви смієтеся на всі зуби.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (усе ще сміючись): Зі самого себе!

СКРИПАЛЬ: І це ти і далі розмахуєш, як ломакою, привидом двох Іспаній.

ХУАН ЛУЇС: Дайте мені відпочити.

СКРИПАЛЬ: А може, ти нас кличеш кожної ночі.

ХУАН ЛУЇС: Ні!

СКРИПАЛЬ: Заспокойся. Завтра ти повернешся до своїх клопотів і не згадаєш про нас.

ДОН ХОРХЕ (до музикантів): Хіба що захочеш померти.

ХУАН ЛУЇС (обертається до них): Я?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Можливо, ви не попросили охорони, бо, самі того не знаючи, хотіли померти. (Затуливши обличчя руками, Хуан Луїс заперечно хитає головою).

СКРИПАЛЬ: Наприклад, колапс у ліжку...

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Цієї ночі?

СКРИПАЛЬ: Чи якоїсь іншої. Чи жодної. Невідомо.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Може, скоро. Ви надто часто нас відвідуєте.

ХУАН ЛУЇС: Я не хочу вмирати!

СКРИПАЛЬ: Ти впевнений?

ХУАН ЛУЇС: Я живий!

ДОН ХОРХЕ (який вже кілька секунд дивиться праворуч): Тихо. (Музиканти також перестають слухати Хуана Луїса і дивляться праворуч. Тепер вони встають. Скрипаль кладе на стілець скрипку і смичок).

ХУАН ЛУЇС (підходить до сходинок і повторює): Живий! (Справа у вітальню вривається Хулія. Вона усміхається, в очах застигло радісне здивування. Вона вбрана у довгу чорну сукню з чудовим декольте. Хуан Луїс простеживши за їхніми поглядами, бачить її). І ти також жива! (Йде до неї). Я тебе чекав! Я знав, що ти прийдеш! (Не впізнаючи його, вона дивиться на нього з розгубленою усмішкою). З ювілеєм тебе, моя люба! (Збуджений, шукає щось у кишенях). Я маю для тебе подарунок. (Витягає коробочку з першого вечора і простягає їй). Прийми мій подарунок від щирого серця (Вона нерішуче бере коробочку, відкриває її і показує Хуанові Луїсу, легко хитаючи головою. Чітко видно, що у скриньці нічого нема. Хулія повертає її, і Хуан Луїс, збентежений, бере її назад. Жінка кидає погляд довкіл, наче когось шукаючи, доки її зіниці не втуплюються у Скрипаля. Її обличчя осяває радість. Скрипаль спускається сходинками і обоє напружено дивляться одне на одного. Розстроєний, Хуан Луїс відступає, не випускаючи їх з поля зору. Глибоке кохання, якого він не пізнав, сяє в очах його дружини і молодого музиканта). Не дивись на нього, Хуліє. Ти жива.

ХУЛІЯ: Вже ні. А хто ви?

ХУАН ЛУЇС: Твій чоловік.

ХУЛІЯ: Я ніколи не мала чоловіка. (Звертає погляд на Скрипаля, який підходить до неї. Вони стискають одне одному руки. Вона опускає погляд). Я постаріла...

СКРИПАЛЬ (усміхається і, притуливши палець до її підборіддя, піднімає її голову, доки вона знову на нього не дивиться): Тут віку немає.

ДОН ХОРХЕ: Грай, сину мій! Музика твоя!

ХУЛІЯ: Музика надії на майбутнє?.. Гімн життю?..

СКРИПАЛЬ: Ходи зі мною[11]. (Піднімається сходинками, не випускаючи її руки. Вже нагорі Скрипаль її відпускає і бере свій інструмент. Дон Хорхе простягає Хулії смичок і альт. Вона їх охоче бере. Хуан Луїс хлипає від несподіваного здивування. Дон Хорхе спускається у вітальню і, перетнувши її, виходить на передній план).

ХУЛІЯ: Це мій?

СКРИПАЛЬ: Твій.

ХУЛІЯ (зворушена): Дякую за подарунок. (Дон Хорхе сідає на приступку на передньому плані, праворуч. Обидва музиканти дивляться на Хулію, яка із захопленням розглядає альт, який тримає в руках. Немов за невидимим сигналом, усі троє сідають і налагоджують свої інструменти. Їхні погляди перетинаються: рухаються смички і лине «Марш». Дон Хорхе дивиться у порожнечу: вираз його обличчя знову стає мрійливим і тріумфуючим. Граючи, Хулія і Скрипаль дивляться одне на одного з глибокою ніжністю. Через декілька секунд Хуан Луїс падає на коліна, спиною до еркера. Трохи згодом підноситься його голос).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє!.. (Ніхто не звертає на нього уваги. Музика лунає й далі). Хуліє!.. (Продовжується неймовірне повнозвучне диво. Сцену поступово заполоняє темрява, доки не пожирає постать Хуана Луїса. На передньому плані старий, що сидить, залишається видимим під холодним променем світла. Углибині тріо й далі виконує «Марш», оповите райдужним, переможним світлом).

ЗАВІСА[12].

Примітки

1

Прем’єра «Суддів» відбулася через тридцять років після постановки «Історії одних сходів». Було опубліковано декілька інтерв’ю з Буеро, серед яких своєю значущістю вирізняються інтерв’ю Хав’єра Альфаї «Антоніо Буеро Вальєхо: В палкій прозорливості», «Ля Кальє» (Мадрид), 25 серпня — 1 жовтня 1979 р, с. 42-44, і Х. І. Рубіо «Буеро Вальєхо — самотній і вірний» у «Камбіо 16», 4 жовтня 1979 р., с. 98-100. На прем’єрі були політики, зокрема Сантьяго Карільйо з Комуністичної партії Іспанії та Енріке Мухіка, відомий діяч Іспанської соціалістичної робітничої партії. Див. «Буеро Вальєхо ставить у Театрі Лари “Суддів уночі”», «Ля Вангвардія», 4 жовтня 1979 р., с. 47.

2

Часто Буеро показує певну позицію Хуана Луїса через мову, якою той послуговується. Говорячи про членів конгресу, Хуан Луїс говорить про «послів» замість «депутатів» — наче він і далі живе в епоху Франко (с. 38). Говорячи про самого себе, він описує себе як «сина полковника Паласіоса, особиста Військова медаль, член військового штабу Його Превосходительства», послуговуючись мовою, якою на початку 70-х уже не говорять (с. 23). Його анахронічна мова контрастує із сучаснішою мовою Крістіни, яка говорить не про