Ерік-Емманюель Шмітт - Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт

Ерік-Емманюель Шмітт — сучасний франко-бельгійський письменник, драматург, філософ. Як письменник став відомим 1991 року після публікації першої п’єси «Ніч у Валоні». Та світову славу йому приніс сценарій «Відвідувач» (1993), за який автора нагородили багатьма літературними і театральними преміями.
За сюжетом п’єси «Тектоніка почуттів», успішна жінка, депутат Національної асамблеї Діана, кохає вродливого жуїра Рішара. Їхні стосунки доволі сучасні, вони не поспішають зі шлюбом. Однак їй постійно здається, що його почуття згасають, що вони вже не такі, як колись... Діану зсередини руйнує люта підозра, тож вона вирішує випробувати Рішара. Жінка наймає двох повій: одна грає інтелігентну незайманицю, друга — її матір. Гра має успіх: жуїр закохується в дівча. І все ж це кохання не таке, як до Діани...
Як пише газета «La Libre Belgique», «основне враження від виставит— незворушна врода перед лицем любовного запалу. Ми ніби спостерігаємо за виверженням вулкана в уповільненому русі. Після перегляду із зали виходиш із відчуттям повноти, примирення з собою і тими, кого любиш».
Підтримка підготовки цієї публікації не означає, що Європейська комісія підтверджує її зміст, який відображає лише думки авторів і комісія не може нести відповідальність за будь-яке можливе використання цієї інформації.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-36-9
ISBN 978-617-7654-34-5 (Серія «Особливі прикмети»)
© Editions Albin Michel - Paris 2008
Published by arrangement with SAS Lester Literary Agency & Associates
© Іван Рябчій, український переклад, 2019
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020

Ерік-Емманюель Шмітт

Тектоніка почуттів

На знак пошани — вкотре — до Дені Дідро: один із пасажів з його «Жака Фаталіста» наштовхнув мене на задум цієї історії

1. У Діани

Усе починається з поцілунку.

Жінка тулиться до чоловіка, він обіймає її. Вони стоять і обмінюються довгим наполегливим поцілунком.

Нарешті чоловік відриває свої вуста від її вуст і ніжно шепоче:

РІШАР: Зараз повернуся.

За жестами, якими вона намагається утримати його, зрозуміло, що їй кортить, аби пестощі їхні тривали довше.

Проте він невимушено наполягає:

РІШАР: Усього п’ять хвилин, гаразд?

Він ніби торгується з нею.

РІШАР: То як? П’ять хвилин? Добре?

Вона з ангельською сумирною усмішкою погоджується.

ДІАНА: Йди.

РІШАР (ніжно): Ти ж переживеш ці п’ять хвилин, правда?

ДІАНА: Можливо...

РІШАР: Ні, ти пообіцяй!

ДІАНА: А от і не буду — ліпше ти ризикни! Як щодо тебе: ти їх переживеш?

РІШАР: Спробую. І я можу тобі це обіцяти!

Він — бездоганний, безжурний, сповнений самопевності чоловіка, який знає, що подобається, і вміє себе любити — виходить.

З іншого боку заходить Мадам Поммере, мати Діани — вона помічає, як Рішар залишає вітальню.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Куди це він?

ДІАНА: По газети.

МАДАМ ПОММЕРЕ: О! Ви знову не разом?

ДІАНА: На п’ять хвилин.

МАДАМ ПОММЕРЕ (кривляючись): Яка страшна драма! Не бійся, я допоможу тобі пережити цю юдоль. (Обидві сміються.) Повільно вдихни, розслабся, подумай про те, що він може дістатися кіоску, не перетинаючи вулицю, і згадай, що останнім часом літаки не так часто гепаються посеред Парижа. Ну що, тобі вже ліпше?

Діана ствердно хитає головою, хитро примружившись, а Мадам Поммере тим часом розважається собі далі, знову стаючи у трагічну позу.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Господи, я ж забула про лисів! Атож, забула! Про них рідко згадують, та якщо подумати, то цілком можливо, що з якогось саду стрибне скажений лис і вчепиться йому в ліву литку! Або у праву!

ДІАНА (легко долучаючись до її гри): Авжеж, твоя правда, про це мало хто думає!

МАДАМ ПОММЕРЕ: У такому випадку він повернеться закривавлений, дивитиметься в одну точку...

ДІАНА: ...на губах у нього буде піна...

МАДАМ ПОММЕРЕ: ...його лихоманитиме...

ДІАНА: ...зараза жертиме його ізсередини...

МАДАМ ПОММЕРЕ: ...він стане заразним і небезпечним...

ДІАНА: ...однак він поцілує мене, і я теж заражуся, і за кілька днів ми помремо, навіки міцно обнявшись, разом ляжемо до могили. Тож усе гаразд!

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, все гаразд! Аби приносити на ваші могилки хризантеми, я навіть розіб’ю свою улюблену скарбничку! (Зітхає.) Ах, Діано, я й не сподівалася побачити свою доньку такою щасливою! Ти ж мало не дзюриш щастям!

ДІАНА (гиркає): Мамо!..

МАДАМ ПОММЕРЕ: А що? Це ж правда! Ти, що раніше була така серйозна, нічого не бачила за своїми лекціями, конкурсами, кар’єрою у політиці, ти, яка в парламенті займаєшся тільки проблемами жінок — і ніколи самою собою, ти, яка змарнувала нагоду в першому шлюбі...

ДІАНА: Мамо, будь ласка! Не варто переповідати все моє життя!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Але я обожнюю розповідати про нього! Відколи ти тут, я ладна невтомно ситити землю балачками про тебе!

ДІАНА: Але ж я тут, тож стримуйся, будь ласка!

МАДАМ ПОММЕРЕ (плескаючи в долоні): Словом, усе добре, що на добре виходить: моя люба донька, якій завжди було байдуже до кохання, нарешті відчула смак пристрасті!

ДІАНА (мимоволі замислено): Авжеж, пристрасті й кохання...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Так! Чоловік, який поклав стільки років на те, аби привернути твою увагу, який упадає за тобою так, мовби приступом брав фортецю, який кохає тебе дужче, ніж ти його — і задовго до того, як ти покохала його — даруй, моя люба, але це я називаю пристрастю і справжнім коханням!

ДІАНА (стурбовано): Кохає мене дужче, ніж я його? Ти дійсно так вважаєш?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Звісно!

ДІАНА: На якій підставі, дозволь спитати?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Чого ти тільки не вигадувала, щоби відбити в нього охоту! Цілих два роки трималась від нього подалі, а коли нарешті дозволила наблизитися до себе, то заявила, що спочатку кар’єра, і вже потім — партнер! І що твій шлюб був найнуднішими роками у твоєму житті, і що разом мешкати ви не будете!.. А він ішов уперед, незважаючи ні на що! Нечасто трапляються чоловіки, здатні на все, аби отримати жінку. Та ти й не жінка, ти — перемога, трофей!

ДІАНА: Але чому він не одружується на мені?

МАДАМ ПОММЕРЕ (обурено): Як?! Бо ти сама цього не хочеш!

ДІАНА: То що?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не вірю власним вухам! Ти регулярно відхиляєш його пропозиції взяти шлюб — а потім сама ж звинувачуєш його у тому, що він не веде тебе під вінець!?

ДІАНА: Я завжди так поводилася — і його ніколи це не зупиняло. То чому ж цього разу він скорився моїй відмові?

МАДАМ ПОММЕРЕ: О Господи, я породила монстра!

Пауза. Мадам Поммере раптом усвідомлює, що Діана чимось стурбована.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Він що, більше не просив твоєї руки?

ДІАНА: Жодного разу за ці кілька місяців.

МАДАМ ПОММЕРЕ: А якщо попросить — вийдеш за нього?

ДІАНА: Не знаю.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ач, безсоромна!

ДІАНА: Та ні, мамо, навпаки — я дуже хвилююся! І навіть боюся. Раніше він так не поводився. Часом, коли ми лежимо поруч і читаємо, він позіхає. Вже не біжить до мене, якщо ми не бачилися кілька годин, мов той схвильований хлопчик, що ледь уникнув жахливої катастрофи! Коли він бере мене у свої обійми — як оце щойно, — то вже не так міцно притуляє до себе. До речі, куди поділася гарячковість, оті жести, що виказували його нетерплячку і так дратували мене раніше... (Знічено.) Мамо, він мене вже не дратує...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Бо стає гнучкішим. Не забувай: він чоловік!

ДІАНА: Він спокійно ставиться до того, що ділові поїздки розлучають нас іноді на кілька тижнів. А раніше страшенно тривожився!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Це, моя люба, означає лише одне: він довіряє тобі!

ДІАНА (дуже щиро): Не можна бути закоханим і одночасно зберігати довіру!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Чому ж, можна!

ДІАНА: Ні, не можна!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Зрештою, це твоя думка, а не його.

ДІАНА: А що ти можеш знати про це?

МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти? (Дуже ніжно.) Спитай ліпше в нього!

ДІАНА: Я боюся, що все правильно зрозуміла...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Жінки можуть зрозуміти в чоловікові тільки ті жіночі риси, що в ньому є. Так само чоловіки можуть збагнути в жінці лише чоловіче начало. Тобто жодній зі