Антоніо Буеро Вальєхо - Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо

30 (1979), с. 224. Ейфорія Хулії нагадує ейфорію буерівської Пенелопи у «Ткалі снів» (1952), коли та говорить про єднання після смерті з Анфіно, чистим ідеалістом, що претендував на її руку, якого вона любила. Але для Паласіоса самогубство Хулії після того, як вона дізналася всю правду про пастку, влаштовану її чоловіком, однозначно є карою. Для самої Хулії воно, очевидно, є бажанням звільнитися, але, либонь, також актом спокути за те, що не зуміла своєчасно зрозуміти Ферміна.

12

Попри несхвальну критику, в якій говорилося, що драматург не повинен заторкувати злободенні проблеми, які обговорюються в щоденній пресі, а також вважала, що значущість «Суддів» обмежується виключно Іспанією, п’єсу відразу ж було перекладено іншими мовами і поставлено у різних містах, як-от: Стокгольмі, Москві, Бухаресті і Ростоку. Серед прихильних критичних статей найбільший інтерес мають «”Судді уночі” Буеро Вальєхо. Там, куди щойно ступила історія...» Х.І. Іскарая в «Мундо Обреро» 4 жовтня 1979 р., с. 21, і «Судді уночі» Фернандо Мартіна Іньєсти у «Сосіаліста» 21 жовтня 1979 р, с. 22. У своїй статті «”Судді уночі” Буеро Вальєхо: контекст, текст і сприйняття», «Естрено», 33, №1 (2007), с. 29-37, Маріано де Пако пояснює, що на відміну від «Подвійної історії», «Судді» торкнулися проблем, які в час їхньої прем’єри лишалися нерозв’язаними. «Подвійна історія» з’явилася на сцені після смерті Франко, і прем’єра п’єси, в якій було піднято тему тортур, у момент, коли починалася нова епоха в іспанській історії, мабуть, наводила на думку про можливість здолати жахіття минулого. Але у випадку «Суддів» показані на сцені проблеми продовжувалися. Відтак, на думку Маріано де Пако, через «представлену ганебну поведінку і жахливі ситуації (...) виходу з яких не було видно (...) досаду, викликану їхньою незаперечною достовірністю, було спрямовано на п’єсу, в якій їх було показано» (op.cit., с. 34). Тож на відміну від «Подвійної історії» прем’єра «Суддів» отримала не надто схвальну критику. Дерек Ґаген вказує, що 1979 року «багато іспанців не могли cприйняти ні застереження проти терористичної загрози з боку правиці, ні запропонованої Буеро інтерпретації», тобто того, що терористами маніпулювали ультраправі у спільництві з буцімто центристськими секторами (op.cit., с. 82). Є очевидним, що реакція публіки на п’єсу Буеро була б іншою після невдалого фашистського путчу 23 лютого 1981 року.